Коли Таврія була прудкіша за всіх, а все вирішував Шевченко: 30 років чемпіонству

30 років тому було визначено першого чемпіона незалежної України

Блогер Sport.ua – про чемпіонську вершину та інші внески «Таврії», її гравців і тренерів у футбольну історію.

21 червня 1992 року в фінальному матчі за чемпіонське звання симферопольська «Таврія» здолала опір київського «Динамо» й стала першим чемпіоном нової ери.

«Та не робіть із тата вар’ята!» – сивочолий чоловік із посмішкою на обличчі проказав до свого молодшого співбесідника у відповідь на ствердження, що сімферопольці подолають «Динамо» й стануть першим чемпіоном незалежної України. Розмова відбулася за келихами пива ввечері напередодні львівського фіналу 1992 р. Юнак доводив: мовляв, Україні важливо втримати Крим у своєму складі, відтак віддати футбольне чемпіонство кримчанам було би політично далекоглядно. Сивочолець виявив свій скепсис щодо кореляції футболу та політики, а я, будучи свідком цього діалогу, сидячи за столиком неподалік (назви того львівського закладу нині вже й не пригадаю, та пиво було дешеве, хоч рік був скрутним, й гаманець мій тоді й геть вихудів, натомість молодість видавалася нескінченною), подумав: молодик має рацію.

Сама гра, попри ажіотаж у Львові (36 000 глядачів на футболі в добу ранньої незалежності – це була непересічна цифра!), не вийшла аж надто видовищною. Звичним для тієї доби тором матч не попрямував. Кияни грали відверто погано, а кримчани чатували на свій шанс, і зрештою доля їх винагородила: на 75-й хвилині капітан таврійців Сергій Шевченко забив єдиний у матчі гол. Чи правим виявився хлопець із пивної щодо причин звитяги півострів’ян? Чимало розпитував учасників того фіналу про це згодом, коли емоції уже не були такими гострими, та жоден із них ані прямо, ані натяком не підтвердив ту гіпотезу. І я поставив собі за мету відповісти на інше питання: що дала та гра нашому футболу назагал?

Таврійське закарбування та європейське визнання

По-перше, цілу тренерську генерацію. Помітив, що з учасників того двобою згодом вийшло чимало помітних на наших теренах тренерів. Це й Анатолій Безсмертний, і Володимир Шаран, і Юрій Мороз, і Сергій Ковалець, й Олександр Головко. Все ж таки, погравши під орудою Валерія Лобановського, Анатолія Пузача, Анатолія Заяєва, футболісти здобули неабияке розуміння гри, яке надалі з успіхом застосовували в своїй уже тренерській практиці.

По-друге, назавжди закарбувала «Таврію» та кримський футбол назагал в історії футболу українського. В Криму згодом почали випускати шалики з гордовитим написом «Перший чемпіон» та, власне, взагалі з написом «Таврія» українською мовою. Через деякий час і фан-сектор «Таврії» у Сімферополі збагатився банером «Перші чемпіони».

Ба більше: той титул посприяв узагалі зародженню повноцінного фан-руху «Таврії», адже на львівському фіналі була чимало фанів киян, а от організованої фан-підтримки сімферопольців тоді я не бачив. Якщо й були на грі фани «Таврії», то принаймні ані візуально, ані лексично вони не виявляли себе.

Якби не та звитяга, то, може, й втрата «Таврії» для українського футболу не була би такою болісною. Цієї воєнної весни було оголошено про припинення існування клубу «Таврія-Сімферополь», спадкоємця традицій славного попередника. Й наразі справжнім шанувальникам кримського футболу (а не того ерзац-дійства, яке пропонують прихильникам популярної гри окупанти) не буде кому віддати свої клубні симпатії.

По-третє, Львів зарекомендував себе як привабливе місце проведення важливих матчів, яких надалі в його історії було безліч. А нині Місто Лева по праву вважається однією з футбольних столиць України із солідною кількістю стадіонів і немалою кількістю футбольних клубів доволі високого рівня.

По-четверте, та невдача киян певною мірою стала предтечою прийдешньої революції у клубі, яка зрештою розпочала еру Суркісів у «Динамо» й зумовила дальше повернення Лобановського до рідного клубу.

По-п’яте, відзначу участь у львівському фіналі цілої низки футболістів, які стали відомими в Європі. Назву Олега Лужного, який згодом демонструватиме свою майстерність на англійських полях, Олега Саленка, що відзначився рекордним бомбардирським хистом на мундіалі-94, Олександра Головка, який у парі з Владиславом Ващуком склав, як писала європейська спортивна преса кінця 1990-х, «ймовірно кращу пару центрбеків у Старому Світі». Головко є унікальним футболістом у тому плані, що в нього вийшло ставати чемпіоном країни й у складі сімферопольців (однораз), й у складі киян (багаторазово).

По-шосте, звернув увагу на практично повну відсутність легіонерів у тому фіналі. Лише двоє литовців і майбутній російський збірник, який станом на червень 1992 р. легіонером у київському «Динамо» менше з тим не був. А тепер через агресію рф наш чемпіонат знову ризикує залишитися без іноземців.

Чинник Заяєва

Отже, якщо відкинути конспірологію, то як же в Анатолія Заяєва вийшло переграти фаворита фіналу? Свого часу з Анатолієм Миколайовичем у його кабінеті на сімферопольському стадіоні «Локомотив» ми проговорили на цю тему добрих кілька годин. Він більшою мірою наполягав на пануванні психологічної підготовки, наголошував на важливості індивідуальних і загальнокомандних розмов. Зокрема, твердячи про потребу в ефективному протистоянні динамівцям на різних ділянках поля, казав своїм хлопцям про ігрові риси того чи іншого киянина, виходячи з позиції опонента на полі, не називаючи прізвищ. «Чому?» – поцікавився я. «Це – психологічний прийом, – посміхнувся Заяєв. – Важливо було викорінити в моїх хлопців острах перед іменами динамівців. І це, зрештою, спрацювало!»

Матеріальні стимули за чемпіонську звитягу? «Та годі вам, – засміявся тоді Миколайович. – Моя дружина відчула, що я працював у футболі, лише тоді, коли я працював у «Дніпрі». «Й усе?» -запитав репортер-вивідник. У відповідь – знову широка посмішка. Про цифру в 150 тис. крб на клуб за перше чемпіонство від одного з комерційних банків, що фігурувала в медіа, Заяєв згадував довго, напружуючи пам’ять, сказавши зрештою: «Так, якісь гроші були, але суму не запам’ятав».

Тренер-самоучка, як часто звали Заяєва, наголошуючи на тому, що в нього немає спеціалізованої освіти, вмів вибудувати чудові стосунки з гравцями, й завдяки гарному мікроклімату команда, очолювана ним, незрідка демонструвала пристойні результати. Цьогоріч мине вже 10 років від дня загибелі Заяєва в автокатастрофі…

У нашій пам’яті

Крім Анатолія Заяєва, на жаль, серед живих нині немає і деяких інших учасників того матчу. Ще 2006 р. відійшов у засвіти головний тренер киян Анатолій Пузач (увійшов в історію світового футболу як перший гравець, що вийшов на заміну). Трагічно загинули динамівський воротар Вальдемарас Мартінкенас і півзахисник Степан Бєца. Позаторік пішов із життя і кримський півзахисник Микола Турчиненко. Кілька років тому не стало й одного з телекоментаторів львівського фіналу, який квапився привітати таврійців із чемпіонством одразу після голу Шевченка, – Сергія Дерепи.

Чим славна «Таврія»

Сімферопольський клуб став першою вітчизняною командою, яка в добу незалежності взяла старт у Кубку чемпіонів. Щоправда, результат – подолання на зубах ірландського «Шелбурна» й дві нищівні поразки від швейцарського «Сьйона» – видатним аж ніяк не назвеш.

За спортивною ознакою «Таврія» жодного разу не покидала найсильніший дивізіон українського футболу («Динамо», «Шахтар», «Дніпро» – таких команд у нас не так і багато, майже всі члени чемпіонського клубу).

Тріумфальним для таврійців став розіграш Кубка України-2009/10. Тоді на стадіях 1/16, 1/8 та ¼ фіналу кримчани щоразу забивали своїм опонентам по чотири голи, в півфіналі здолали на виїзді «Волинь», а в фіналі в додатковий час, попри чисельну меншість (Саша Джурічіч першого «гірчичника» дістав на 90+6-й хвилині, а другого – на 94-й, уже в додатковий час), здолали опір донецького «Металурга» завдяки голу Лакі Ідахора. А закінчували матч кримчани навіть вдев’ятьох (на додачу було вилучено й Слободана Марковича)! Додам, що в історії Кубка було три фінали, в яких не брали участь ані «Динамо», ані «Шахтар». В двох із них натомість грала «Таврія», щоправда, в сезоні-1993/94 поступилася «Чорноморцю» в серії пенальті.

Свого часу у «Таврії» вийшов неабиякий камбек (ще хіба що «Зоря» може похизуватися чимось подібним): кримчани відіграли три м’ячі дефіциту в «Динамо». Трапилося це 24 вересня 1998 р. Команда Лобановського тоді була справжнім європейським грандом, і голи Віталія Косовського, Андрія Шевченка та Сергія Реброва вже на початку другого тайму поставили перед кримчанами, здавалося би, нездійсненне завдання. Та Олексій Осипов у час, що залишився до фінального свистка, зробив хет-трик і врятував одне очко для своєї команди.

Запам’яталася «Таврія» і чи не найдраматичнішою серією пенальті серед наших клубів в єврокубках: в Кубку Інтертото в 2008 р. після обміну мінімальними перемогами с французьким «Ренном» таврійці поступилися червоно-чорним у вмінні виконувати 11-метрові із рахунком 9:10. Схибив у вирішальний момент Ілля Галюза, пробивши відчутно вище воріт. Натомість наставник «Ренна» Гі Лякомб (славнозвісний олімпійський чемпіон як гравець) на післяматчевій конференції не шкодував компліментів для української команди.

У «Таврії» дістали виховок і вдосконалили свої бомбардирські чесноти знані голеадори вітчизняного футболу. Так, кращими бомбардирами чемпіонату України ставали Юрій Гудименко та Олександр Ковпак, чимало забивали Лакі Ідахор, Володимир Гоменюк, Олександр Гайдаш, Олексій Антюхін, Васіл Гігіадзе тощо.

Звісно, від цьогорічної інфи про припинення існування «Таврії», хай вона й прийшла на тлі куди трагічніших воєнних звісток, мулько на душі. Чи очікує на кримський футбол ренесанс? Як на мене, такий буде уможливлено після повернення півострову до складу незалежної України. Вірю, ще невдовзі це стане реальністю!

sport.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.