На сайті FanDay – новий випуск рубрики «Вогонь по п’ятницях»: заслужений тренер України, колишній наставник Дніпра, Шахтаря-2, Зірки, Титана та Сімферопольської Таврії Микола Федоренко згадує своїх найзірковіших вихованців.
Микола Федоренко – не лише легендарний футболіст Шахтаря та Дніпра, про що яскраво розповів в інтерв’ю FanDay . Він – один із небагатьох тренерів, хто попрацював у всіх ешелонах українського футболу – починаючи від першості області до Вищої ліги.
Додайте до цього роботу з резервними командами Шахтаря та Дніпра, де під його керівництвом дорослішали, набираючись майстерності такі відомі футболісти, як Чигринський, Селезньов, Ракицький, Сергій Кравченко, Федецький, Ротань, Назаренко, Валяєв, Шершун, Матюхін.
68-річний колишній футболіст та тренер Дніпра та донецького Шахтаря Микола Федоренко дав ексклюзивне інтерв’ю сайту FanDay.net , в якому розповів:
- про конфуз у перший день роботи головним тренером
- про майбутніх гравців збірної України Ротана, Назаренка, Валяєва, Шершуна, які бігли попереду автобуса після програного матчу
- як він не дозволив продати Ротаня та відрахувати Назаренка
- про запам’ятовуються зустрічі з Коломойським
- чому вигнав з бази Калініченко, Медіна, Поклонського
- про тренерське протистояння з Роберто Манчіні
- про винагороду від Шахтаря за нічию з Динамо
- як опинився в Шахтарі та приймав нічні дзвінки Ахметова
- як з’явилися у Шахтарі Чигринський, Федецький, Кравченко
- про роботу закордонних тренерів Шахтаря – Невіо Скала, Бернда Шустера, Мірчі Луческу
- про те, як порадив Ахметову запам’ятати прізвище Ракицький
- як Хенк фон Стей, який очолив академію Шахтаря, займався показухою, коли приїжджав Ахметов
«У команді, яку мені запропонували очолити, не було футболістів: лише адміністратор та президент»
– Миколо Івановичу, давайте почнемо нашу розмову з нещодавнього ювілею футбольного клубу Дніпро – 40 років першому чемпіонству. Як він пройшов?
– Хороша зустріч вийшла у такий важкий для нашої країни час. Зіграли дві команди Дніпра – чемпіони СРСР 1983 та 1988 років. Ми давно не бачилися, на жаль, багатьох класних футболістів та добрих людей серед нас уже немає. Вийшли на футбольне поле, побігали, на бенкеті із задоволенням поспілкувалися. Були Протасов, Литовченко, Таран, Павлов, Кузнєцов, Багмут, Кутузов…
Микола Федоренко у складі Дніпра (крайній ліворуч). Фото: Особистий архів Н.Ф.
– Про вашу ігрову кар’єру ми з вами вже говорили, записали інтерв’ю . Давайте про ваш тренерський шлях. Пам’ятаєте момент, коли ви зрозуміли, що хочете стати тренером?
– Коли я грав у кіровоградській Зірці (1988-89 рр., – прим. А.П. ) , головним тренером був Іштван Шандор. Він – першим розглянув у мені тренера. Більше того, запропонував допомагати йому на тренуваннях. Казав мені: “Микола, у тебе тренерські задатки, велике майбутнє, треба ці якості розвивати”.
А задумався я про тренерську роботу, мабуть, коли грав у запорізькому Торпедо, яке тренував Євген Лемешко. Став розуміти, що я маю досвід, що якщо почну тренувати, то для мене не буде жодних секретів. І це була моя глибока помилка, оскільки футболіст – це одна професія, а тренер – інша. Це я зрозумів буквально за місяць, коли почав працювати у Дніпрі асистентом у Євгена Кучеревського.
– Ваші слова: «Як гравець, я спостерігав за роботою тренерів і робив для себе деякі записи». Пам’ятаєте, що саме конспектували?
– Мені було в кого вчитися: Лобановський, Бєсков, Базилевич, Сальков, Носов, Ємець, Лемешко, Лисенчук. Навчитися у цих людей тренерській роботі сам Бог велів. Чесно кажучи, будучи молодим гравцем, я не вів жодних конспектів, а після тридцяти почав спостерігати за роботою тренерів, робив для себе деякі записи. У мене був товстий зошит, куди я записував.
На окремих сторінках фіксував, що помітив цікавого у тренуваннях Лемешка, Кучеревського, Бескова, який мав два з половиною роки у збірній. Була там і сторінка із записами тренувальних занять Лобановського. У всіх цих великих тренерів я намагався взяти краще, ту інформацію, яка, як я вважав, стане мені в нагоді. Потім усе це систематизував і додавав щось своє.
– За роботою закордонних тренерів стежили? Хто для вас був взірцем?
– На той час ми знали лише назви команд – Баварія, Ювентус, Мілан. А хто їх тренував? Інтернету не було, трансляцій також. Ми десь вихоплювали крихти про те, як працюють закордонні спеціалісти.
– Коли та хто вас першим запросив на тренерську роботу?
– Закінчивши активну футбольну кар’єру 1990 року, я відразу ж був призначений одним із тренерів Дніпра. Скажу чесно, це для мене було несподівано. Тоді з командою працював Євген Кучеревський, а я мав допомагати Олександру Лисенку тренувати дублерів.
Гарні спогади залишились. Відмінна молодь була – Медін, Михайленко, Похлєбаєв, Полунін, Коновалов, Паляниця, Мороз, і нам вдалося виграти турнір дублерів.
– Але ви тоді пропрацювали у Дніпрі недовго. Чому?
– Після закінчення чемпіонату 1991 року мене викликав Кучеревський і сказав, що через скорочення тренерського штату я повинен покинути команду. Я взяв та поїхав до Кіровограда.
– Свій перший день у ролі головного тренера пам’ятаєте?
– Першого дня у мене стався конфуз. Після приїзду до Кіровограда мене на вокзалі зустріли адміністратор команди та президент клубу Владислав Суворов. Повезли на обід, і тут я візьми та спитай у них: «А де ж команда?». А у відповідь: “А команди немає”. Я їм: «То чого я сюди приїхав?». Тут мені президент і каже: Ну, немає в нас команди! А ось ти візьми та зроби».
– І справді не було зовсім гравців?
– Цілковитий нуль! Зірка існувала лише на папері, взагалі нікого не було – адміністратор та президент клубу. І знаєте, його слова так мене зачепили. Вирішив: зроблю команду, чого б мені це не вартувало.
– З чого почали?
– Зірка вилетіла з Другої ліги та переживала найважчі часи. Футболісти поїхали до Олександрії. Насамперед, набрав хлопців із заводу Червона зірка. Запросив ветеранів, знайомих мені по Дніпру та Шахтарю – Консевича, Ділая, Варнавського. Почали тренуватися та грати. У першому швидкоплинному національному чемпіонаті вирішили головне завдання – повернулися до Другої ліги, там одразу четверте місце посіли. Якби нас у Житомирі не «вбили», могли б бути вищими
– Скажіть, а де ви відшукали Сергія Лавріненка – майбутнього наставника Зірки, Інгульця та Вереса?
– Сергія Лавриненка та Євгена Римшина знайшов у ДЮСШ міста Покров (тоді Орджонікідзе, – прим. А.П. ) . Я приїхав до свого рідного міста і мені запропонували подивитися цих хлопців. Якраз у них була гра і мені ці двоє сподобалися. Відразу було видно, що вони мають потенціал.
Лавріненко грав центрального захисника. Хлопець із характером, боєць, ніг не прибирав. А Женя Римшин грав попереду – бодався, тупцював суперників, голи неймовірні забивав. Потім його до молодіжної збірної запросили, де він грав. Пам’ятаю, забрав їх прямо з училища. Дуже радий, що обоє стали добрими футболістами та дуже порядними людьми.
Сергій Лавріненко. Фото: ФК Інгулець
– Чому ви вирішили залишити Кіровоград?
– Команда у нас була перспективна, але ні завод, ні область, ні мерія, не могли, а швидше не хотіли вирішувати проблеми, що існують у клубу. Тож поїхав до Жовтих Вод.
«Іван Вишневський перед смертю порекомендував мене Штанге»
– І що там?
– Місцевий клуб Сіріус виступав у Перехідній лізі, але ставив собі високі завдання. За підсумками чемпіонату ми посіли перше місце, але тут мені надійшла пропозиція очолити херсонську Таврію. Поїхав туди, але, пропрацювавши там рік, повернувся до Дніпра.
– Хто вас повернув у Дніпро?
– Зателефонував начальник команди Дніпро Олексій Величко: «Ти готовий прийняти команду СКА, яка базується на Гвардійському?». Довго не думав, оскільки завжди хотів працювати ближче до будинку, тож сказав: «Згоден. Коли розпочинати роботу?». У відповідь: «Та хоч через годину». Тут же сів у машину і поїхав до Гвардійського. Команда армійська, при військовій частині. Там я працював місяців шість, поки…
– Що поки що?
– Поки не трапилася в Дніпрі трагедія – помер Іван Вишневський, який важко хворів, який був помічником у Бернда Штанге. Звільнилася тренерська вакансія, ось мене і повернули до Дніпра.
– Щоправда, що перед смертю Вишневський порадив Штанге саме вас взяти до Дніпра?
– Так, але особисто я цього не чув. Вже потім зі слів Штанге довідався, що саме Іван порекомендував мене на тренерську роботу. Це був дуже зворушливий та приємний момент. З Іваном у мене завжди були добрі, дружні стосунки. Знаю, він стежив за моєю тренерською роботою. Дуже порядна була людина.
Спочатку, працюючи у Дніпрі, я більше спостерігав і слухав, нікуди не ліз, що доручали, все виконував. Можна сказати, навчався. Знаєте, у нього така легка манера роботи – це мене просто вражало. Працюючи із командою, він відпочивав. Все робив легко і невимушено, хоча було ясно, що за цією легкістю стоїть велика праця та високий професіоналізм.
– Чи часто з ним спілкувалися?
– Кожен день. Штанге мені довіряв. Бувало, підійде та запитає: «Микола, який склад поставимо на гру?» Я пишу на аркуші йому свій варіант. Він подивиться, і каже: “Гут!” Так було перед кожною грою, і розбіжність у нас становила трохи більше 2 %. Але я не знав усіх нюансів: хто хворий, у кого пошкодження.
– Що ще розповісте про Штанге?
– Людина педантична, вимоглива. Дуже не любив повторювати двічі, тому ми намагалися все схоплювати на льоту. Зізнатися, в особі німця я очікував зустріти дуже жорстку, сувору людину, проте помилився. Бернд виявився людиною прекрасної душі. Те, що я побачив, мені раніше не доводилося бачити в роботі наших тренерів. Він із особливою добротою ставився до футболістів, вникав у всі їхні проблеми. І хлопці дуже шанували його за відкритість, простоту, увагу.
«Ротань потрапив у Дніпро на моє бачення і бажання»
– На жаль, хороше не може тривати вічно. Коли «Інтергаз» направив свій фінансовий трубопровід у бік Києва, дніпровська тура сіла на мілину. Пішов Штанге, ви теж на якийсь час зникли з поля зору. Згадали про вас лише тоді, коли у тренерському штабі Дніпра стався черговий струс.
– Мене призначили старшим тренером Дніпра-2. Ця команда була сформована ще за В’ячеслава Грозного, займався нею Володимир Максимов. Тоді до Дніпра приїхала велика група юних футболістів із Харкова та Донецька. Ми з Володею Багмутом переглянули близько 50 людей. Відсіяли тих, хто не відповідав рівню дубля.
– З якими труднощами ви зіткнулися, працюючи із резервом Дніпра?
– Спочатку у хлопцях, з якими я починав працювати, тренери головної команди не бачили гравців, які могли б одразу влитися в основу Дніпра. Лише у другій половині першого кола (йдеться про 8-й чемпіонат України, 1998 рік, – прим. А.П. ) , я відчув, що деякі гравці, перш за все – Калініченко, Шершун, Валяєв, Телятников – вже підійшли до основи та здатні посилити Дніпро.
– Як молоді футболісти ставилися до ігор у Другій лізі?
– Деякі, не буду прізвища називати, відчуваючи свою перевагу над іншими, поводилися вальяжно. Ми – Дніпро, а ви хто такі! Вони вважали себе великими, хоч великими ще були. Хлопці гарні, але ця важливість, заважала їм. А футбол цього не вибачає.
Пам’ятаю, програли на базі Придніпровську гру чемпіонату Торпедо (Мелітополь) – 0:4 (7 квітня 1998 року, – прим. А.П. ) . Гравці Торпедо на ту гру приїхали не з сумками, а з авоськами. Дніпряни як побачили ці авоськи – все! Вирішили, що перемога у нас у кишені (Назаренко, Валяєв, Куслій, Бабич, Матюхін, Пасічниченко брали участь у тому матчі, – прим. А.П. ). Я просив їх, переконував і навіть кричав, але так і не достукався тоді до їхньої свідомості.
Взагалі я жорстко з ними працював. Вимагав дисципліну. Коли вони зрозуміли, що я від них хочу чого домагаюся, прийшов і результат.
– Це ви Руслана Ротаня із спортінтернату у Дніпро-2 взяли?
– Так. Приїхав подивитися, як грають юнаки, і мені вистачило одного тайму, щоб побачити у ньому майбутнього гравця високого рівня. Пам’ятаю, сказав Роману Шнейдерману, який був тренером тієї вікової групи, щоби цей хлопець завтра був у Дніпрі. Ось так Ротань і потрапив до Дніпра, на моє бачення і бажання.
Руслан Ротань та Євген Селезньов. Фото: ФК Дніпро
– Ви часто штрафували гравців?
– Я не був прихильником таких заходів. Оштрафуєш гравця – користі ніякої. Він тільки образиться на тебе. Здебільшого намагався шляхом індивідуальних розмов впливати ними.
– Футболісти часто на вас ображалися?
– Часто. Але це колись вони були молодими. Минули роки, і вони почали підходити, перепрошувати, говорити, що були неправі, що порушили режим чи з дівчатками в кафе пішли.
«Стеценко сказав, що після інциденту у Миргороді мене звільнять»
– Яке найбільше порушення гравця у вашій тренерській роботі?
– Ну, це коли після відбою гравець взяв і пішов у нічний ресторан, а вранці на зарядку виходив напівп’яний. Я йому кажу: «Ти ж цілу ніч пив». А він мені: Ні, не пив. А у нас були інформатори в кафе, ресторанах. Ми ж усе знали. Я йому кажу: “Якби ти мене не обдурив, зізнався, я б тебе не карав”. Потім відправляв цього гравця додому, щоби мої очі його в команді не бачили. Карав не за те, що пив, а за те, що обдурив.
– Чи часто кричали на гравців? Лаялися матом?
– Я не люблю спілкуватись на підвищених тонах. Але іноді без цього не обійтись. У день гри – на зарядці, на установці, в роздягальні перед грою – завжди у мене з ними були рівні стосунки. Якщо гра складається плюс-мінус, у перерві ніколи не кричав. Але коли команда виходить та грає, не виявляючи характеру, то так, доводилося підвищити голос, іноді я зривався на крик. Тут і мат був – звичайно, не як у Кварцяного, але прослизав. Це струшувало команду. А їх треба було хоч якось струсити, бо вони як сонні мухи. Але при цьому я ніколи не переходив на особи, нікого не ображав.
– Ваші методи роботи не всім подобалися. Пам’ятаєте історію у Миргороді? Ну, програла команда, буває. Навіщо ви змусили футболістів бігти крос за автобусом?
– Так, змусив – це найвідоміша історія. Потім я догану за це отримав, мало не звільнили мене. Уточню. Футболісти бігли не за автобусом, а попереду, щоби не дихати вихлопними газами – кілометрів 5-7.
А річ як була: ми приїхали на гру, дивлюся, а в них настрій, наче ми матч уже виграли. У роздягальню заходять: “хі-хі, ха-ха”. Команда у суперника невисока, один метр сімдесят, інший взагалі метр із кепкою. А там поле вузьке, суперник налаштований на нас, і я їм про це говорю. Прошу: «Зберіться!» Не допомагає.
Перший тайм програємо 0:1. У перерві кажу: «Якщо не відіграєтеся, бігтимете крос від Миргорода до київської траси». Вийшли на другий тайм і так нічого не зробили, більш того, наприкінці гри нам забили другий із пенальті.
Той Миргород ми мали обігравати 4:0 – 5:0, команда слабка. А пацани, дивлюся, ніби бавляться: там не забили, там штанга, там поперечина. Після гри вони одягаються, взують туфлі. Тут я їм і кажу: «Почекайте взутися, ви зараз крос бігти». Вони: «Який крос?» «Пам’ятайте, що я вам обіцяв у перерві, якщо не відіграєтеся? Доопрацьовуватимемо». Вони взуття поміняли на кросівки та вперед – побігли.
– Уся команда бігла?
– Так. Втікали всі ті, хто грав, і ті, хто був у запасі. У тому числі наші майбутні зірки: Ротань, Назаренко, Валяєв, Шершун, Матюхін, Куслій, Бабич, Пасічниченко. З Ромою Пасічниченко зустрілися на вшануванні Дніпра, і він мені сказав: «Микола Івановичу, цей крос запам’ятався мені на все життя. Правильно ви тоді з нами вчинили».
– На тій грі був генеральний директор ФК Дніпро Андрій Стеценко, чи він усе це бачив?
– Він заходив у роздягальню у перерві та чув, що я обіцяв футболістам у разі програшу. Але він поїхав відразу після гри, тому не бачив той крос. А коли дізнався, підійшов і сказав: «Микола Івановичу, за той інцидент, який трапився після матчу у Миргороді, ми повинні вас звільнити». Я йому у відповідь: «Звільняйте та залишайтеся з тими, хто не розуміє, що таке відповідальність за результат». Не звільнив, догана була.
«Я не дав продати в Динамо Ротаня та відрахувати Назаренка»
– Чи були випадки, коли найбільш перспективних гравців намагалися переманити інші клуби?
– Така ситуація була з Русланом Ротанем. Київське Динамо запропонувало за нього, на мою думку, 10 тисяч доларів. Там ще й Кривбас претендував на нього. На той час як гроші хороші, але не ті, які коштував цей молодий і перспективний гравець.
Стеценко мені каже: “Руслана хоче Київ купити, що думаєш?” Я йому: «Та ви що! Навіть не може бути мови». А тоді у Дніпрі останнє слово було за тренером. Без моєї згоди не могли взяти ані продати гравця. Пам’ятаю, навіть образився на мене Андрій Вікторович. Але я зберіг Ротаня для Дніпра, як і Назаренка.
– А що за історія була з Назаренком?
– Його взагалі відрахували із Дніпра. Я поїхав на ліцензування до Києва, днів 15 там пробув. Замість мене залишався Володимир Багмут. Приїжджаю до Дніпра, у нас тренування. Дивлюся: заняття з командою проводять Ігор Ветрогонов та Петро Кутузов. Команду збудували, а Назаренка в строю немає. Я питаю в Кутузова: «Де Назаренко?». Він мені: “А ми відправили його додому, вирішили, що він не перспективний”. Звичайно, тут я обурився і попросив Кутузова та Вєтрогонова покинути територію бази. Потім набрав телефон Сергієвої мами в Кіровограді, а вона передала йому трубку. Кажу: «Сергію, щоб завтра до 9 ранку був на базі в Наддніпрянську». Так я повернув до команди Назаренка.
– Що сказав вам на це Стеценко?
– Треба віддати йому належне. Те, що я вимагав, Стеценко виконував. Звичайно, він мав свою думку і на гравців, і на футбол. На всі ігри Дніпра-2 він приїжджав, але у роботу тренера ніколи не втручався. Якщо я сказав, що буде так, то він казав: “Роби так, як вважаєш за потрібне”.
Андрій Стеценко. Фото: Google
– Що найважче у тренерській роботі?
– Приймати рішення. За складом на гру, за першим таймом, за замінами, за другим таймом, за доданими хвилинами. А потім відповідати за результат. Головний тренер відповідає за все.
– Почуття, коли тренеру оголосили про відставку, вам добре знайоме?
– Якщо людина йде на посаду головного тренера, то завжди має бути готова до того, що її можуть у будь-який момент звільнити. Дамокловий меч над кожним з нас важить постійно, незалежно від стажу роботи. Принаймні думати про це тренер має, щоб це не стало для нього трагедією. Бо це футбол. Призначили – працюєш, але все життя в цій команді ти не будеш.
«Сказав Яровенко: «Щоб цих п’ятьох за 15 хвилин не було на базі»
– Ви очолили першу команду 1999 року. Який момент вашого керівництва основою Дніпра був для вас найскладнішим?
– Напевно, призначення на цю посаду:) Пам’ятаю, викликав мене мер Дніпра Іван Іванович Куліченко, коли зненацька залишив команду Леонід Колтун. У нього у кабінеті був ще Андрій Стеценко.
Дніпро тоді дві гри програв (на виїзді Ворсклі 0:4, вдома запорізькому Металургу 0:2, – прим. А.П. ) , і попереду була гра у Донецьку проти Шахтаря. Стали пропонувати мені посаду виконувача обов’язків головного тренера Дніпра. Я дав добро.
Знаєте, яке завдання вони поставили мені? Чи не вилетіти з Вищої ліги. Це був як каченят крижаної води! Для такої команди, як Дніпро, не може бути такого завдання. Дав гарантію, що команда точно не вилетить із Вищої ліги.
– Той сезон для вас вийшов складним?
– Важким. Було багато критики – і справедливої, і невиправданої. По лезу ножа ходили.
– Коли ви зітхнули з полегшенням та зрозуміли, що Дніпро точно не вилетить?
– Після 12 туру, коли ми вдома обіграли 2:0 Зірку, яку тренував Олександр Іщенко. Він мав дуже добротну команду. Увечері напередодні гри на базу приїхали Куліченко та Стеценко та сказали мені: «Для тебе завтра вирішальна гра. Якщо команда програє, то ми тебе звільняємо. На що я їм сказав: Не заважайте нам працювати. Завтра ми точно виграємо». Коротше, ввічливо їх відшив (перед цим Дніпро крупно 1:5 програв у Донецьку Металургу, – прим. А.П. ) .
Починається матч, і в першому таймі за грою нам Зірка мала забити чотири-п’ять м’ячів. То штанга, то повз, то рикошет. У них нефарт! А у нас атака – і гол. У другому таймі ми взагалі почали їх возити. Команди у мене завжди функціонально добре були готові. Дотиснули їх наприкінці гри, Валяєв другий забив.
У чотирьох іграх першого кола, що залишилися, ми здобули ще дві перемоги – обіграли вдома ЦСКА, і Кривбас. А коли в кінці чемпіонату команда набрала 30 очок і убезпечила себе на 99 відсотків від вильоту (за чотири тури, до закінчення, – прим. А.П. ) , я зрозумів, що основне спортивне завдання досягнуто. У тому чемпіонаті ми посіли підсумкове 11 місце.
– У тому сезоні у Дніпра були фінансові проблеми. До страйку мало не дійшло. Як вирішували проблему із затримкою зарплат?
– Так, у принципі, нам усі виплачували. Із затримками, не без цього, але виплачували. Був такий момент, коли нам кілька місяців не платили. Гравці стали питати у мене: «Коли будуть гроші?» Звичайно, я дзвонив Стеценку, і він мені щось говорив, але з його слів було ясно – Коломойський не готовий виплатити нам зарплату. Було дуже важко мотивувати гравців. Робота йшла на такому надриві, коли ти постійно перебуваєш у стані напруги, бо маєш тримати ситуацію.
– Коли у команді намітився бунт?
– Перед домашньою грою із Металістом. Увечері у нас установка на гру, а у хлопців головне питання: «Чому нам не платять?» Я їм говорю: «Зараз не про гроші мова, треба думати про результат. Буде результат, вам усі виплатять». Закінчилося тим, що запитав: «Хто завтра відмовляється грати, підніміть руки».
Микола Федоренко із гравцями Дніпра. Фото: Особистий архів Н.Ф.
– І хто підняв руки?
– Поклонський, Медін, Калініченко та Козар. А ще – Філімонов. Але він то підніме руку, то опустить – на кшталт не визначився. Кажу йому: “Ти якщо підняв руку, то вже тримай”. А потім я сказав Євгену Яровенку, який був моїм помічником: «Щоб цих п’ятьох через 15 хвилин не було на базі».
- Читайте також: «Шахтар преміював Дніпро за нічию з Динамо. Керівництво про це не знало»: одкровення останнього тренера клубу
А як я мав зробити? Я розумів: залиши їх на ніч, вони піднімуть смуту. А у нас є відповідальна гра. Я просто взяв та прибрав їх подалі від команди. Вони поїхали, і напруга спала. А ту гру у “Металіста” ми виграли 1:0.
«Зустрічі з Коломойським були незабутні»
– Плоди своєї роботи ви побачили наступного сезону. Що з командою таке сталося, що вона після провального сезону наступного року виборола бронзові медалі? За рахунок чого стався такий стрибок?
– На той час у нас уже створився колектив. У команді був чудовий мікроклімат. Працювали з ними на довірі. Обнадіяли збори у міжсезоння в Ялті: стежки, сходи, пісок, галька. Прогрес був очевидним. Для мене важливо було, що команду до сезону я готував разом зі своїм тренерським штабом – Яровенко, Чистяков та Чередник. Коротше, ми мали всі підстави з оптимізмом зустрічати новий чемпіонат.
– Ви ще отримали і серйозне посилення.
– Не без цього. Підписали – Геращенка, Полтавця, Зубкова, Шелаєва, Співака. Помітно посилили наш склад екс-динамівці Єзерський, Максимюк, Мазяр. Стабілізувалася ситуація із фінансами. Все виплачували, нічого не вибігало, все хлопцям. Розуміли, що на полі вони все вирішували.
– Допомагали гравцям із побутовими питаннями: квартири, меблі, машини?
– Із квартирами нам допомагав мер – Іван Іванович Куліченко. При мені квартири отримали, на мою думку, чоловік п’ять. Людину 10-12 того сезону придбали дуже пристойні іномарки. Пам’ятаю, ми виграли п’ять-сім ігор, заїжджаю на базу, де стоянка, дивлюся, стоять: Міцубісі, Шкода Октавія… Мене тішило, що хлопці своєю працею отримали винагороду.
– У кого була найкрутіша іномарка?
– Ой, я вже точно не пам’ятаю. Андрій Співак купив “Міцубісі” – велика машина, як величезний сарай.
– А ви якою машиною їздили?
– Деу Нубіра білого кольору. Службова машина, яку мені надав клуб.
– З Коломойським багато разів спілкувалися?
– Два-три рази. Кілька разів їздив до нього в офіс на набережній житлового масиву Перемога. Ну, це були зустрічі, що запам’ятовуються!
– Чим?
– Ігор Валерійович – людина неординарна:) Пам’ятаю, приїхали ми з Андрієм Стеценком, сидимо у приймальні чекаємо на нього, чекаємо. І тут він виходить, ніби не в курсі, що ми тут у приймальні довго сидимо. Починає цікавитись у Стеценка, які у нас проблеми. Андрій Вікторович йому все розказує, пояснює. І тут він мені: «А ти що сидиш і мовчиш?». Кажу: «Так Андрій Вікторович вам усе вже сказав, до цього мені нема чого додати». Він мені: «Ну, якщо головний тренер нічого не каже, отже, немає жодних проблем».
В принципі, тоді все було нормально. Коломойський все для команди робив, фінансував. На ігри приходив, дивився.
– У роздягальню до вас ніколи не заходив?
– Ніколи. Куліченко зі своїм почтом постійно заходив. Навіть коли ми програємо чи зіграємо внічию. З його боку, завжди йшла потрібна команді підтримка.
«Я глянув на Манчіні, а він хитає головою, типу – ні дуля собі»
– Ваші відчуття, коли вам вперше довелося керувати Дніпром у єврокубках?
– Здобувши бронзові медалі, вийшли до Кубка УЄФА. Усією командою дивилися жеребкування, і коли нам випала Фіорентина, то всі хлопці підвелися і почали плескати. Особисто я нормально сприйняв той жереб, тому що там слабких суперників не було – могли, наприклад, на Челсі потрапити. На той момент Фіорентину тренував Роберто Манчіні – ще молодий фахівець (Фіорентіна, перша самостійна робота Манчіні, до цього він працював асистентом в Лаціо, – прим. А.П. ) .
– Що на той момент знали про Фіорентина? Чи бачили її гру?
– У нас був лише мізерний відеозапис, який ми подивилися. Але, в принципі, інформації про команду було достатньо. Ми розуміли, що це за суперник і з ким ми мали грати. Перший матч був у Дніпрі, і до нього на «Метеорі» встановили індивідуальні сидіння для вболівальників. Зіграли 0:0 і той результат був для нас нормальним.
– В Італії Дніпро виглядав краще, ніж у першій грі. Чому програли Фіорентіні?
– На мій погляд, ті два голи, які нам забили, не мали зараховувати. Забили нам із «поза грою» (підсумковий рахунок 1:2, – прим. А.П. ) . Тоді ВАР у футболі ще не було. Багато разів я потім дивився запис. Впевнений, перший і другий гол нам забили з порушенням правил. За рахунку 2:0 на користь італійців Юра Слабишева забив гол, і нам потрібен був ще один, щоб пройти Фіорентину. Останні десять хвилин повністю були за нами (після матчу Манчіні скаже, що навіть захвилювався про результат зустрічі, – прим. А.П. ) . На жаль, але більшого досягти нам не вдалося. Якщо чесно, ми тоді зіграли гідно.
– З Роберто Манчіні спілкувалися?
– У Дніпрі ми зустрілися з ним перед прес-конференцією, поспілкувалися трохи через перекладача. Манчіні небагатослівний. Потім, в Італії, у нас з ним була ще невелика розмова. Він похвалив Дніпро, сказав: У вас хороша команда. Пропусти ми другий гол, і ви пішли б далі». Там момент був у Валяєва, коли на лінії чужого штрафного майданчика у підкаті відібрав м’яч у захисника і пробив у дальній кут. М’яч тоді пролетів поруч зі штангою, вдаривши у скобу, до якої кріпилася сітка. Пам’ятаю, ми всі схоплюємося, а ліворуч від мене стоїть Манчіні. Я глянув на нього, а він хитає головою, типу – ні дуля собі.
Роберто Манчіні та Микола Федоренко. Фото. Особистий архів Н.Ф.
– Що потім пішло у Дніпра не так? Чому команду почали переслідувати невдачі?
– На поле якраз у нас йшло все нормально: обіграли на виїзді Ворсклу 2:1 та Таврію 2:0, вдома – маріупольський Металург 3:1. По нулях зіграли з Динамо.
Після гри з динамівцями Шахтар матеріально віддячив нам за нічию, за відібрані очки у киян. Ми склали список, у якому розписали ці гроші – хто що заслужив. Основному складу належала максимальна сума. Премії отримали все: обслуговуючий персонал, працівники бази, люди, які доглядали поля, прачки, кухарі. Всім дали, нікого не скривдили.
«У Дніпрі зі мною не розрахувалися, заборгували 15 тисяч доларів»
– Що було, коли про ці гроші дізналося керівництво клубу?
– Дзвонить мені Коломойський і питає: «Гроші від Шахтаря надійшли?» Відповідаю: “Так, і ми їх роздали”. А він мені: А чого ти тут керуєш? А я вважав це нормально. Гроші ми заробили своєю працею. Якби ми гру продали – інша річ. А так – ми упиралися, билися проти команди Лобановського.
– І чим закінчилася ваша розмова?
– Коломойський сказав: “Як хочеш, але щоб гроші завтра були у мене на столі”. А я йому відповів, що грошей не буде, бо я вже їх роздав. На що Ігор Валерійович пообіцяв мені проблеми.
– А як так вийшло, що Шахтар ті гроші передав не до клубу, а вам?
– Домовленість була особисто зі мною. Мені сказали: якщо відберемо очки у Динамо, нас заохочують. Ті гроші особисто я не брав. Розумів, що це таке. Поговорив із хлопцями, пояснив ситуацію, вони сказали – немає проблем, ми їх заробили. Від команди поїхав один із гравців, якому віддали ці гроші.
– Називають суму у 300 тисяч доларів.
– Це не відповідає дійсності.
– Проблеми, які обіцяв Коломойський – це усунення вас з посади?
– Після того, що сталося, Коломойський приїжджав на базу, була розмова, після чого мені сказали, що я тимчасово відсторонений від роботи. Виконувачем обов’язків головного тренера призначили Олександра Петровича Лисенка. А звільнили мене після гри з Кривбасом (у Кривому Розі зіграли 3:3, – прим. А.П. ) .
– Цікаво виходить: вас призначили головним тренером Дніпра перед грою із Шахтарем та звільнили перед грою із Шахтарем?
– Виглядає символічно.
– Про конфлікт, який був між вами та Стеценком розповісте?
– Скажу чесно, у мене з Андрієм Вікторовичем упродовж усієї моєї роботи у Дніпрі були нормальні стосунки. Були швидше робочі суперечки, дискусії. Насамперед із приводу гравців. Бувало, приїжджає він на базу перед грою і каже: «Коля, на мою думку, на гру слід поставити таких футболістів». Даю йому листок, він пише склад, але при цьому каже: “Я не наполягаю, вирішуй сам”.
Звичайно, я прислухався до його думки. Але які б поради він мені не давав, останнє слово все одно залишалося за мною. Я завжди дотримувався принципу – грає той, хто сильніший. Не на прохання когось, а той, хто на даний момент найсильніший.
– Чи правда, що через це у вас були конфлікти з Мазяром та Єзерським?
– З Мазяром – ні, а от із Єзерським у нас, скажімо так, були непорозуміння. Єзерський, вважав себе особистістю, як-не-як з Динамо до нас прийшов, свій стрижень у нього є, і думка він мав свою. Пам’ятаю, приходить із рекомендацією складу на гру і починає мені розповідати, чому потрібно ставити ось цих гравців. На це я йому говорю: «Ти спершу стань головним тренером, а потім уже визначай склад. А поки вибач, але тут головний тренер я». Але все це звичайні процеси, які трапляються в команді, за нормального головного тренера.
– За скільки днів перед грою ви закривали команду?
– За день до гри. Діти приїжджали, йшли на обід, потім відпочинок, тренування. О 20:00 розбір суперника, потім сон. Зранку зарядка, прогулянка. Після гри – все додому.
– Вас дорікали за те, що коли у основи заїзд, ви вимагали, щоб на базі нікого з гравців резерву не було. Чому?
– У нас був закритий режим – доба. Але при цьому я не міг дозволити собі не пустити на базу гравця Дніпра-2 або Дніпра-3. За мене це було неможливо.
– З Дніпром ви розлучилися нормально?
– Якщо мова про гроші, то ні. Цілком клуб зі мною так і не розрахувався.
– Скільки вам залишилися винні?
– 15 тисяч доларів. Ці гроші мені не сплатили.
– Ви пробачили Дніпру той борг?
– Ні, не пробачив. Вважав, якщо мене звільнили, то маємо повністю розрахуватися.
Фото: Особистий архів Н.Ф.
– Якщо підбити підсумок вашої роботи в Дніпрі, то яка найбільша помилка була допущена вами?
– Це коли від Шахтаря ми отримали премію за нічию з Динамо, і я не повідомив про це нагору. Отримавши ті гроші, мені, мабуть, слід було доповісти Коломойському. Не знаю, як би він ними розпорядився, але було б правильніше саме так вчинити.
– Ви тішите себе, що ви не продали ту гру. А взагалі вам як тренеру колись пропонували здати гру?
– Коли працював у Дніпрі – ніколи. Навіть натяку не було. Та ні я, ні мої помічники це б не прийняли. Ну як це взяти і здати гру? У нашому футбольному розумінні це було неможливо.
«Ахметов суворий, часом жорсткий, але справедливий. Запитував сильно і серйозно»
– Коли ви пішли із Дніпра, то без роботи пробули недовго. Хто вас покликав до Шахтаря?
– На той момент я мав пропозицію від естонської Левадії. Але до Таллінна я не поїхав, бо після звільнення з Дніпра мене одразу набрав Валерій Яремченко і запропонував очолити Шахтар-2. Я дав добро, але з однією умовою, що разом зі мною працюватиме весь мій тренерський штаб, який мав у Дніпрі. Незабаром Яремченко передзвонив і сказав, що Рінат Леонідович Ахметов чекає на нас. Наступного дня ми вирушили до Донецька.
– Зустрічалися з Ахметовим?
– Так. З ним у нас була ґрунтовна, глибока розмова.
– Це була перша ваша зустріч із Ахметовим?
– Ні. Я й раніше з ним зустрічався. Коли працював у Дніпрі, у мене з Ахметовим були дві особисті зустрічі на заміській базі Шахтаря. Бувало, що спілкувалися ми і телефоном. Рінат Леонідович завжди був готовий до спілкування. Про Шахтаря та футбол загалом. У Шахтаря тоді війна була з київським Динамо.
– Що за війна?
– Війна між Рінатом Ахметовим та Григорієм Суркісом, ну а я в цій війні взяв і прийняв бік Шахтаря. Динамо було беззаперечним лідером у нашому футболі – гегемоном. Усі це розуміли та визнавали. Усі важелі влади були у Григорія Суркіса.
При цьому знаєте, як клуби нагинали? Наказували – це буде так, а це так. Єдиний хтось сказав ні, що так не буде, був Ахметов. Ось цю тему ми обговорювали з Рінатом Леонідовичем по телефону, і не тільки. Я ж за своєю суттю «шахтар» – з 1973 року. Шахтар мені за великим рахунком все дав – моя рідна команда.
– Потрапивши до структури Шахтаря, ви відчули особливості топ-клубу? Що було з того, чого, наприклад, не було у Дніпрі?
– Різниця була, і досить суттєва. Ну, приміром, при мені відкрили базу для резервної команди. Уявляєте, у Шахтаря-2 база! 8 полів, службові автобуси, машини, екіпірування, службові телефони. Це вже була Європа – бери та працюй. Для мене це був зовсім інший рівень.
– Який епізод у спілкуванні з Ахметовим вам запам’ятався?
– Ахметов суворий, часом жорсткий, але справедливий. Запитував він сильно і серйозно. Але за справу. Розповім такий випадок. Грали ми в Єнакієвому (Шахтар-2 у цьому місті проводив свої домашні ігри, – прим. А.П. ) та програли команді Газовик-Скеля – 2:3. А Ахметов якраз був присутній на тій грі.
Другого дня тренування у основного складу на базі «Кірша». Зазвичай Ахметов підходив до мене і вітався. А тут не помічає мене, минає. Тренування закінчилося, всі виходять, і тут він мені: “Ну що, програли вчора гру!”. Відповідаю: «Ну так вийшло – програли». А йдемо ми з четвертого поля і продовжуємо обговорювати цю гру, дискутуємо, і тут наша розмова доходить до того моменту, що Ахметов спалахує: «Все, ви більше не працюєте в команді! Я вас знімаю! Я завжди говорив і кажу, якщо ти тренер, то прийшовши на роботу, будь готовий до того, що тебе будь-якої миті знімуть.
Рінат Ахметов. Фото: ФК Шахтар
– І що вас зняли?
– Обійшлося. Я взяв і поставив Ахметову кілька питань по роботі, ті які раніше не наважувався поставити, які мене турбували. Загалом врізав правду-матку. Він зупинився і так пильно глянув на мене. Охорона у нього стоїть за спиною. У мене таке напруження було. Хвилину Ахметов так стояв, дивився на мене, а потім випалив: “Ідіть, працюйте!” Отакий випадок був.
– Ахметов давав вам вказівки щодо складу? Кого ставити на гру, кого нема?
– Якраз по тій грі, яку ми програли в Єнакієвому, він спитав у мене: «Чого ви Чегринського ставите заднім захисником?». Я відповів йому: “Рінат Леонідович, це Шахтар-2, я пробую його на різних позиціях”. Справді, для загального кругозору футболіста я намагався ставити гравців на різні місця, щоб визначитись, де він здатний принести найбільший ефект.
Були у нас двосторонні ігри, коли я міняв ролями захисників та нападників. Наприклад, Селезньов та Голоперов грали як захисники, щоб зрозуміли принципи дії гравців оборони. Такий я проводив експеримент. А Чигринського ставив і останнім захисником, і опорним півзахисником, і під нападниками.
«Селезньов нагадував мені Крістіана В’єрі, одним словом – машина»
– Як у вашій команді з’явився Чигринський ?
– Я взяв його до команди за рекомендацією тренера юнацької збірної України Валентина Луценка. Він зателефонував, що є перспективний юнак, якого він не хотів би віддавати в периферійні команди. Запропонував його мені в Шахтар-2. Я сказав: “Нехай приїжджає, подивлюся на нього”. Діма приїхав – хлопцеві 16 років. Подивився його у тренуваннях: у міру технічний, швидкості нема, але розумний, творчий гравець. Взяв його без роздумів.
– Наскільки швидко в Шахтарі вирішувалися питання щодо молодих гравців?
– Тоді спортивним директором Шахтаря був Віктор Прокопенко – людина футбольна, яка з півслова все розуміла. З ним легко було працювати. З подібними питаннями я йшов до нього, пару слів скажу, він мені: «Все йди, я зрозумів». А от кого я не брав у команду, то це людей за блатом.
— Що й такі були?
– Не без цього. Той син генерала, той – мера. Прокопенко мені одразу сказав: «Якщо дізнаюся, що ти когось узяв по блату, одразу вилетиш із роботи».
– Окрім Чигринського, кого ще ви взяли до Шахтаря-2?
– Дениса Кожанова, Ігоря Ощипка, Сергія Шевчука, Сергія Кравченка. Останнього я взяв після товариської гри з Механізатором, була така команда у Донецьку. Побачив його у грі, і другого дня він уже був у мене в команді.
– Але ж це син того Кравченка, з яким ви ще в Союзі грали, у Шахтарі. Він не просив вас за сина?
– Я знав, що це його син. Але жодної участі він у цьому не брав. Кравченко-молодший мені одразу сподобався. Так, він повільний, але в нього футбольна голова, він розумниця, Передачу завжди в один-два торкання віддасть. Добре міг виконати стандарт. Сергій був перспективним, ось тільки Мірча Луческу мені одразу сказав, що він на Кравченка не розраховує. “Віддай, – каже, – його кудись в оренду”.
– А Євген Селезньов як виявився у вас?
– Селезньов із Макіївки, хлопець із Донбасу, він завжди був під рукою. Грав у Шахтарі-3, потім я його забрав до себе, у Шахтар-2.
– Селезньов уже тоді показував свій характер?
– Я бачив, що футболіст він класний, потужний, неординарний, одним словом – машина. Наш Крістіан В’єрі:) Йому було пофіг, хто проти нього грає. У тренуваннях та іграх з ним не було жодних проблем. Але у повсякденному житті Женя дуже складна людина, з усілякими заморочками. Але мені все ж таки вдавалося знаходити з ним спільну мову.
– Індивідуальні бесіди із Селею проводили?
– Не без цього: скажу так, вчив його розуму-розуму. Казав йому: “Женя, ти молодий перспективний гравець, але з характером треба щось робити”. Він мені у відповідь: «Так, я такий, як є». Пам’ятаю, сидять вони, чоловік 20, кажу їм: ось підуть Шевченко, Ребров, Лужний, хто на їхнє місце перейде до збірної? Насамперед туди запрошують людей із Динамо та Шахтаря, ось звідки черпає резерв збірна. Тож далі – ви. А вони на це «хі-хі, ха-ха, куди нам до збірної, там Алієв, Мілевський»… А потім те, що я казав їм, сталося. Багато хто з них пройшов через збірну, той же Федецький.
– У Федецького теж був складний характер?
– Ні. Федецький інший – дисциплінований. Пам’ятаю, тато його привіз до Шахтаря. Я дивлюся, а він такий фактурний, міцний хлопець. На тренуваннях боєць, роботяга, але без гарної футбольної школи. То туди забіжить, то не добіжить. Що дали йому дитячі тренери, то в нього й було, а далі прогалини, які слід було усувати. Потихеньку, старанно працюючи, Артем таки вибився в люди. Став гравцем досить високого рівня.
Фото: Особистий архів Н.Ф.
– Можете назвати гравців, якими ви пишаєтесь, яких підготували для основи Шахтаря?
– Це Чигринський, Федецький, Селезньов, Ракицький. Адріан Пуканич – розумник. Костю Ярошенка можу назвати. Щоправда, у Шахтарі у нього справи не пішли, там трохи інша історія. Дуже великі надії хлопець подавав. Хто ще? Ощипка, Сергій Шевчук, Кулаков, Коротецький.
«Ахметов міг зателефонувати і о другій, і о третій годині ночі. Не відповіси, могли бути великі проблеми»
– Розкажіть, як Луческу звернув увагу на Ракицького?
– Вже не пам’ятаю, який був рік, коли Ахметов поставив завдання знайти для основи гравця на позицію лівого захисника. Даніель Флоря чимось не влаштовував Луческу. Я одразу запропонував на цю позицію Ігоря Ощипка. Ахметов сказав, що ця кандидатура його не задовольняє, що Ощипко – маленький. Загалом, я почав думати та шукати відповідну кандидатуру.
А тут ми їдемо до Італії на представницький турнір, у якому взяли участь молодіжні збірні різних країн. На той момент Ракицький грав у мене лівого півзахисника з акцентом на атаку. І ось у нас буде гра зі збірною Англії, а у Ощипка травма. Думаю, поставлю я на цю позицію Ракицького. І знаєте, Ярослав таку гру видав – весь лівий фланг закрив. Відібрав від брівки до брівки.
Наступного дня дзвонить Ахметов, питає про турнір. Задоволений, що ми виграли в англійців. Я йому й кажу: «Ринат Леонідович ви просили знайти вам лівого захисника, тож запам’ятайте прізвище Ракицький». Він мені: Хто це? Я не знаю такого гравця? А після приїзду, Луческу став підключати Ярослава до тренувань з основою. Так він вийшов новий рівень.
– Ви могли набрати телефон Ахметова та щось з ним обговорити?
– Звичайно. Знаєте, Рінат Леонідович сам будь-якої миті міг зателефонувати. Йому було байдуже, що це дві-три години ночі. У нас були службові телефони, і якщо лунав дзвінок, а ти раптом не відповів, то у тебе були великі проблеми. Трубку візьмеш, а звідти: Це прийомна Ріната Леонідовича. Все, ти стоїш по стійці смирно. Питання різні були в нього здебільшого про футбол.
– Ви очолили Шахтар-2, коли до головної команди прийшов італійський фахівець Невіо Скала. Яким він вам здався?
– Мудрим, таким, не можу сказати дідусем, по-людськи класним мужиком. Чудовий у минулому гравець та тренер. Він очолив Шахтар і одним махом перевернув сторінку Суркіса (Шахтар вперше став чемпіоном України, а до цього київське Динамо ставало чемпіоном дев’ять разів поспіль, – прим. А.П. ) . Після цього вже Шахтар почав писати свою чемпіонську історію (з цього моменту Шахтар 13 разів ставав чемпіоном України, Динамо – 7, – прим. А.П. ) .
– Що в нього були за тренування?
– У Скелі функціональною підготовкою команди займалися тренери з фізпідготовки. Він ставив тактику. З того, загалом хорошого складу, який у нього був – Попов, Зубов, Старостяк, Воробей, Бєлік, Гай, він вичавив усе. У результаті вони стали чемпіонами. Я завжди приходив на тренування. Скажу чесно, нічого надприродного я не побачив. Брав він тим, що по-людськи ставився до футболістів, і вони відповідали йому взаємністю. Вважаю, що велика частка того успіху була саме в цьому.
Невіо Скеля. Фото: Google
– Які спогади залишилися про німця Бернда Шустера, який прийшов йому на зміну?
– Пам’ятаю, коли я вперше побачив його на базі, подумав: ну це тренера до Шахтаря взяли – років на п’ять-шість мінімум. Пам’ятав його як гравця Барселони та Реала. У мої юнацькі роки він був на слуху, я за ним стежив. Футболіст – красень. Однак тренування у нього були всі дір-дір та дір-дір. Усі вправи ігрові.
А найцікавіше, що він сам у них брав участь. І виглядав красенем у свої 43. Ну, а хлопці завжди із запалом поряд з ним грали, зазвичай на півполя.
Чому у німця не вийшло у Шахтарі? Не знаю. Може, йому не вистачило досвіду, який був у того ж Скелі (до цього Шустер відпрацював за сезоном у Фортуні та Кельні, два у Хересі, – прим. А.П. ) .
– Які відмінності у Мірчі Луческу?
– Луческ мав потужну інформаційну базу, а це дуже важливо. Цілий штаб у нього працював, аналізуючи суперника, його гру. Він мав масштабні тренування, в яких поєднувалися ігрові вправи з відпрацюванням стандартних ситуацій. Усе це потім складалося одне ціле. Звичайне тренування тривало годину двадцять – годину тридцять, але було багато і двосторонніх ігор.
При цьому Луческу багато експериментував, робив усунення гравців, пробував заміни. Він скрупульозний і вимогливий тренер. Не терпів гравців, які не виконують його розпорядження. Такий футбольний деспот у плані сказав, як відрубав, а ти роби. Винятки, звісно, були, наприклад, таких, як Матузалем.
«З Шахтаря мене прибрав Хенк фон Стей»
– У вас у резервній команді тренувалися деякі легіонери «Шахтаря», яких періодично до вас відправляли. Хто з них, чим вам запам’ятався?
– запам’ятався Брандао. Він дуже часто тренувався у мене у Шахтарі-2. Ще – Луїс Адріано, Джуліус Агахова, Ілсіньо…
– Це правда, що Брандао відправляли до вас на перевиховання? Що він був дуже лінивий?
– Все вирішував Луческу. Спочатку Брандао приходив до нас у команду, як на каторгу. Не можу сказати, що він був лінивим. Усі мої вимоги виконував. Бувало, що ображався, але ми з ним знаходили спільну мову. Потім уже він із задоволенням йшов у Шахтар-2.
– Колишній тренер Зорі Ненад Лалатович також тренувався і грав у вас.
– Із Ненадом взагалі не було проблем. Простий хлопець, професіонал. Тільки добре я про нього можу сказати. У свій час з нами тренувався нігерійський нападник Агахова. Сам приходив і працював із нами. Яку школу він давав молодим футболістам своїми рухами та технікою! Класний футболіст та хлопець
– А Маріуш Левандовський?
– Ну, це роботяга! До того ж людина приємна, з європейським менталітетом.
– Що змінилося, коли академію Шахтаря очолив голландець?
– Коли прийшли Хенк фон Стей, який очолив академію, а разом із ним Патрік ван Леувен – його помічник, то у нас усе перевернулося. Вже був не футбол, а одна показуха. Розповім такий випадок. Якось вигнали вони на поле гравців двох команд – Шахтар-2 та Шахтар-3. Дають їм сто м’ячів і кажуть: стійте, жонглюйте. Я питаю: “Це ще навіщо”? Кажуть: «За тим, що ось-ось має приїхати Ахметов». Починаю пояснювати, що Рінат Леонідович і раніше приїжджав, дивився, як команди тренуються і все нормально було. А Хенк мені: Ви мене не зрозуміли! Треба щоб м’ячі літали, щоб було видно, що в нас є школа». Яка школа? Ці хлопці вже у Першій та Другій лізі грають. А там професійний футбол.
– Ви були не згодні з Хенко?
– З багатьох питань, за це він мене з команди прибрав.
– Яким чином?
– Вважаю, що працював я нормально. Команда, якою я керував, грала у Першій лізі, і цей турнір був становленням для молодих хлопців, яким доводилося грати проти чоловіків. Я розумів, що цю школу молодим пацанам треба пройти. А прийшов Хенк і сказав, що перша ліга йому не потрібна, адже там ми займаємо місця нижче десятого, і що переходимо в дублери. Я Палкіну кажу: «Сергію Анатолійовичу, міняти Першу лігу на дубль рівноцінно зраді». На що він мені сказав: «Якщо директор академії сказав, то йому видніше». Перейшли ми до дубля, стали вигравати – 6:0, 8:0, 9:1.
Сергій Палкін. Фото: ФК Шахтар
– Начебто і за десяток голів рахунок перевалював?
– Дубль Закарпаття ми обіграли 14:0. Пам’ятаю, Селя ( Євген Селезньов, – прим. А.П. ) забив чотири м’ячі дублю Кривбасу, заходить у роздягальню та кричить: «Та я король! Я чотири м’ячі забив!» А я йому: “Кому ти забив, б..дь”? Забий ти стільки у Першій лізі, тоді я скажу, що ти красень.
Ми виграємо та виграємо, йдемо на першому місці, Хенк задоволений, а зростання у хлопців немає. З цього приводу я порушив, доки мене не прибрали.
– Хто приймав рішення вас прибрати?
– Хенк фон Стей. Він був директором академії, а резервні команди «Шахтаря» входили туди.
– А як на це дивилися Ахметов та Палкін?
– Я казав Палкіну, що в нас руйнується система. За Яремченка та Прокопенка у Шахтаря були свої традиції, які я намагався підтримувати. А мене голландець бере та звільняє. На це він сказав мені, що рішення директора академії він не може скасувати.
– У вас не виникло бажання зателефонувати Ахметову і все йому розповісти?
– Спочатку було, адже це він брав мене на роботу, а не якийсь там Хенк. Але потім передумав. Чесно кажучи, на той момент втомився від цієї боротьби, від того, що почалося творитися в Шахтарі. Загалом, не подзвонив я Ахметову, хоча, гадаю, він знав, що мене прибирають із команди.
«У Другій лізі суддівський свавілля був присутній практично в кожній грі»
– Відставка – образа чи свобода?
– Швидше, сувора реальність. Після того, як я покинув «Шахтар», у мене була депресія. Це буває, коли тебе звільняють. Працювати бажання не було. Десь півроку я відпочивав. Були пропозиції, але жодної з них я не розглядав.
– Наступною командою у вас був Титан із Вірменська. Чим привабив вас такий варіант тренерської роботи?
– З Армянська мені зателефонували місяців через 7-8 після мого звільнення із Шахтаря. Дзвінок був від знайомого, який запросив мене до Криму. Спершу я дав добро на те, що приїду тільки подивитися. Потрапив на гру, сидів на трибуні та дивився. І знаєте, мене щось сколихнуло. Знову виникло бажання працювати. Загалом після гри дав свою згоду.
– З Другої ліги ви вивели Титан до Першої.
– Перший сезон для мене був неповним. До виходу до Першої ліги нам не вистачило трьох очок. У Другій лізі суддівське свавілля було присутнім практично в кожній грі. Уявіть, ми їмо до Ужгорода 16-20 годин, трясемося в автобусі, щоб нам на 90-й хвилині поставили пенальті та позбавили очок.
Робимо висновок, що питання із суддівством треба якось вирішувати. Перед клубом я поставив таке завдання. Не треба, щоб судді нам допомагали, просто нехай не чіпають нас. Керівництво виділило гроші під суддівство.
Микола Федоренко. Фото: Особистий архів Н.Ф.
– І скільки потрібно було заплатити у Другій лізі, щоб суддя команду, як ви кажете, не чіпав?
– Сто доларів за гру – така такса.
– Отже, сто доларів – і суддя вас не засудить? Чи не поставить пенальті на 90-й хвилині?
– Ми давали сто доларів. Ну, а якщо хтось давав 300, як ви вважаєте, в чий бік судитимуть? Але крок таки ми якийсь зробили. Судді стали менше за нас «вбивати». Почали вигравати, набирати очки.
За п’ять турів до кінця чемпіонату ми маємо три гри з серйозними суперниками і дві – з аутсайдерами. Звертаюся до нашого керівництва із проханням виділити додаткову суму, щоб заплатити за об’єктивне суддівство. Клуб пішов на це. Все пройшло нормально. Ось так ми вийшли до Першої ліги.
– Які зарплати та преміальні платили гравцям у Титані?
– Зарплати від 4 до 6 тисяч гривень. Премії за перемогу 1,5 – 2 тисячі. На той час долар був один до восьми. Ось і рахуйте в доларах ( зарплата 500 – 750 доларів, премія за гру 187,5 – 250, – прим. А.П. ) . На той час це нормально було.
– Що вас змусило покинути Титан?
– Пішов, коли побачив, що почали дурити гравців. Гроші, які футболісти заробляли своєю працею, почали класти до інших кишень. Звичайно, я став питати: «Навіщо ви обманюєте хлопців?» Але мені на це відповідали, щоб я не ліз. А я ліз. Футболістам платили, та не все. Адже вони мене смикали. Запитували, де те, що ми заробили.
Команда з Вірменська представляла кримський завод “Титан”. А це найпотужніше підприємство – монстр. Держава у державі, Усі жителі Вірменська працювали на цьому заводі. Коли я зрозумів, що футбол керівництву клубу більше не потрібен, а люди просто хочуть більше заробити навколофутбольним шляхом, то взяв і пішов.
– І ось після двадцяти років вашої тренерської роботи ви знову у Кіровограді, як кажуть, коло замкнулося?
– Виходить. У Кіровограді (нині Кропивницький, – прим. А.П. ) спочатку було все нормально. Футболістів я туди добрих запросив. Збори провели, і у чемпіонаті грали непогано. І ось у нас принципова гра з Олександрією, одна ж область. Вічне протистояння – дербі. За хорошої гри ми поступаємося супернику 0:1, а на грі був присутній президент. Вранці він мене викликає і каже: Ви відсторонені від роботи. Ну що ж, мені не звикати. Звільнили, хоч команда була у середині турнірної таблиці.
«Поворознюк мені сказав: «Як приїхали, так і їдьте»
– Засмутилися?
– Чесно кажучи, так. Сказав собі: “Все, на цьому крапка!” Усі ці президенти клубів у нас уже іншої формації. Вони мають своє коло спілкування, своє бачення футболу. Років три-чотири я посидів без роботи. А потім звуть мене до команди, яка грає на першість області – Дніпро-1-Борисфен.
Я приїхав, подивився: всі молоді хлопці, загалом, мені стало цікаво. Тренував їх два роки, кайфував від роботи. Президент Геннадій Борисович Полонський мене не нахиляв, не вимагав когось неодмінно обіграти, зайняти якісь місця. Все було якось по-домашньому. Ми здобули Кубок Дніпропетровської області, виграли Меморіал Миколи Кудрицького. Щоправда, чемпіонами області так і не стали.
– А що за історія вийшла з Інгульцем?
– Був момент, коли Дніпро-1-Борисфен міг стати їх резервною командою – U-19. Пам’ятаю, ми приїхали до Петрова всією командою, і в мене відбулася цікава розмова із власником Інгульця Олександром Григоровичем Поворознюком.
– Розкажете, про що говорили?
– Ми туди їхали на гру, а там точилися якісь розбірки, про які я не знав. Виявилося, що не тільки наша команда мала стати дублем Інгульця, а й ще був претендент чи то Дніпро-2, чи Дніпро-3. Ось уявіть собі, біля краю поля стоять дві команди, готуються грати, а суперник один – Чернігів.
Поворознюк стоїть на трибуні і звідти кричить: «А чого ви сюди приїхали? Що ви тут забули? Я спочатку не зрозумів, до кого він звертається. Тут спускається з трибуни комерційний директор Інгульця Андрій Філь і ставить ті самі питання. Кажу йому: Так ми на гру приїхали. Я ж не в курсі був усіх їхніх справ та розборок.
Загалом, він запрошує мене на трибуну, на розмову з Олександром Григоровичем. Піднімаюсь, Поворознюк стоїть у властивій йому формі, на підвищених тонах, починає говорити зі мною. Я зрозумів, що ми приїхали сюди даремно, спустився з трибуни, дав команду гравцями, ми сіли в рафік і поїхали додому.
– Зараз ви чим займаєтесь?
– Я на пенсії. Коли розпочалася війна, тренування заборонили – і все. Футбол зараз дивлюся лише по телевізору. Ігри чемпіонату України, європейські чемпіонати – Англію, Іспанію, Італію…
– А як сімейні справи?
– Внучка Полінка – 5 років. Дуже люблю її. Знаєте, як вона мене будує – діда сюди, діда туди… А дід усе під козирок бере та виконує. У мене прекрасна дружина – Наташа. Минулого року, 25 листопада, відзначили 45-річчя нашого спільного життя. Діти були у гостях.
Микола Федоренко. Фото: Особистий архів Н.Ф.
– Квартира у вас у Дніпрі?
– Так. Та ж, на проспекті Дмитра Яворницького (колишній Карла Маркса, – прим. А.П. ) . Нині я більше на дачі живу.
– Наскільки пам’ятаю у вас двоє дітей?
– Донька Наталія працює у Дніпрі у структурі, пов’язаній з поліцією. А син Сергій закінчив харківський юридичний інститут, прокурорський факультет. 12 років працював у Самарському суді міста Дніпро. Зараз у будівельній компанії працює, там має бізнес.
Досьє FanDay.net
Микола Федоренко народився 31 липня 1955 року у м. Покров (тоді Орджонікідзе) Дніпропетровської області. На тренерській роботі – з 1991 року. Тренував команди Зірка (Кропивницький), Сіріус (Жовті Води), Водник (Херсон), СКА (Новомосковськ), Керамік (Новоолександрівка), Дніпро-2 та Дніпро (Дніпро), Агровест (Новоолександрівка), Шахтар-2 (Донецьк), Титан. (Вірменськ). Головне досягнення Миколи Федоренка як тренера терені – бронзові медалі Дніпра у чемпіонаті України 2000/2001.