– Федерація футболу Криму як і ФК «Таврія» зазнали окупації. З 2003 року ви очолювали Федерацію футболу Криму, а з 2005 року були призначені Президентом «Таврії». Можете згадати, що  відбувалося під час окупації Кримського півострова. Чи були якісь пропозиції або спроби тиску на вас від окупаційної влади?

– Я пам’ятаю як в той час я стояв на Майдані, і в грудні я мав захищати докторську дисертацію в Таврійському університеті. Мені ректор університету сказав, що йому особисто дзвонив Янукович і повідомив, що через Куніцина, який керує афганцями на Майдані, я не повинен захиститися. І мені не дали захиститись. І тільки після того, як Майдан переміг, я приїхав і захистив дисертацію.

Потім до мене приїхали депутати Верховної Ради з Криму і запропонували мені піти прем’єр-міністром Криму. Вони сказали: Ну, ти, наш кримський, двічі був прем’єром. Я спитав: “Ви голоси зберете?” Вони сказали, що у них є 60 голосів зі 100. Я поїхав до Києва і прийшов до Турчинова і сказав, що є пропозиція очолити уряд, тому що регіонали будуть йти. Вони тиждень мене водили за носа, і як з’ясувалося потім, переможці Майдану поділили між собою території, і Крим дістався не “Удару”, з яким були афганці. Тому вони послали іншу людину. Ми втратили тиждень часу. Якби я очолив уряд відразу, як мені запропонували, то багатьох речей могли б уникнути, і я думаю, могли б утримати Крим. Севастополь можливо і ні, бо там було багато російських військ. А сам Крим можна було б втримати.

Я тиждень намагався діяти, та потім 26-го числа, коли вже захопили будівлі Верховної Ради АР Крим і Ради міністрів, Турчинов зібрав нараду в кабінеті з силовиками, він сказав: “Поїдь, будь ласка, представником президента,” і я відповів: “чому ж ви тиждень тому це не сказали, що я зможу зробити, коли вже війська ввели?” От ми і поїхали… Два тижні ми там боролися в напівлегальному становищі. Просили у Турчинова і керівництва Києва дати наказ на відкриття вогню по “зеленим чоловічкам”, але нам ці накази ніхто не дав. Дослівно було сказано: “Американці говорять, що вони вийдуть, не треба з ними зв’язуватися.” Ми і втратили Крим.

– Чи були тоді якісь проблеми під час виїзду на підконтрольну Україні територію?

– Так. За мною полювали ФСБшники. Я їздив з охороною, ночував у селах у кримських татар. І вже коли я зрозумів, що Крим віддають, я подзвонив в аеропорт і сказав, що їду. Мене там тоді чекало близько двохсот росіян. Я на машині тоді виїхав через Феодосію, сів на поїзд в місті Джанкой і поїхав з Криму, тому що зрозумів, що тут мені вже нема що робити, тільки в тюрму. Хоча сина мого арештували, ФСБ переплутали, собаки. Декілька днів тримали його на допитах, потім відпустили.

– У 1983-1984 роках ви брали участь у бойових діях в Афганістані та мабуть, воювали разом із багатьма військовослужбовцями з Росії? Чи могли б ви поділитися своїми спогадами про цей період?

– Ну, по-перше, ніхто не запитував, якої ти національності. Воду, хліб, сигарети, патрон один на двох — все ділили. Пам’ятаю, що в нас в одному бою, це був найстрашніший бій за роки війни, загинуло 86 чоловік, з них 19 українців, двадцять дев’ять росіян, а також киргизи, туркмени, грузини, білоруси.

Тобто, коли почалася війна, я і уявити собі не міг, що мій син, якого назвали Сержантом Олексієм Жусуповим, через сім років буде воювати з росіянами, з якими ми разом воювали проти душманів.

– Як ви ставитесь до того факту, що після 2014 року багато з ваших колишніх товаришів по службі опинилися по різні сторони?

– Ну я не можу сказати, чи багато, чи ні, але в Україні було 165 тисяч афганців. На момент закінчення афганської війни загинуло 3280 українців, дев’ять тисяч стали інвалідами, 73 зникли безвісти. Афганці завжди були в центрі політичного життя. Вони відстояли Майдан, були ядром оборони Майдану. Потім пішли добровольчі батальйони, такі як Айдар і Донбас. Я знаю, що і зараз десятки тисяч афганців продовжують шлях волонтерів і допомагають.

Є якась частина, яка може залишитися на окупованій території. Ну, це дуже мала частина. За цю війну три ветерани Афганістану отримали Золоту Зірку Героя України посмертно. Що стосується російських афганців, ми не спілкуємось. Але я знаю одне: Путін їх недолюблює.

– Як вплинула служба в Афганістані на ваше подальше життя і кар’єру?

– Прямим чином, після інституту я служив в Афганістані, бо у мене не було військової кафедри. Півтора року я служив. Народився я в Туркменії, тому мене забрали молодим спеціалістом після інституту в Тюмень. Міг служити в стройбаті, тому що я інженер-будівельник. Я попросився у війська з навантаженням. Мене забрали в гірський центр в Ашгабаті, школу сержантів, потім на кордон, а потім усім полком зайшли в Афганістан. Тоді патріотизм був дуже великий. Тоді вважалося неприйнятним залишитися в Союзі після навчання. Просто ніхто не міг подумати, що нам доведеться воювати між собою. Це дійсно маразм. Маразм, бо лише одна людина в Світі зійшла з розуму. Їм було мало землі? Тепер вони хочуть ще більше, щоб створити свою імперію.

– Ви є головою Всеукраїнської асоціації ветеранів Афганістану та АТО. Можете розповісти яким чином ваша асоціація підтримує ветеранів у цей складний час?

– Так, нашому Афганському руху вже майже сорок років. Ми, на відміну від АТОвців, маємо всього дві організації: одну очолюю я, іншу — пан Червонописький. А в учасників антитерористичної операції на початку війни було шість тисяч ветеранів, але ми дуже дружні. Ми поставили купу пам’ятників по всій Україні, допомагали й допомагаємо сім’ям загиблих. Як сказав Хемінгуей: «Бойове братство — це найцінніше, що набувають ті, хто воював». Неправда, що війни ніхто не боїться — всі бояться. Просто хтось справляється зі страхом, а хтось ні. Ось і все. Там все чесно. Там не сховаєш свої недоліки.

–  Повернімося до футболу. Розкажіть, як було прийняте рішення про відродження «Таврії» та Асоціації футболу АР Крим та м. Севастополя головою якої ви є зараз?

– Я не пам’ятаю вже точної дати, але вже у 2014 році ми почали цим займатися. Спочатку була створена ініціативна група в Херсоні, знайшлися небайдужі люди. Потім ми створили команду, половина була з Криму. Тренер, адміністратор, начальник команди, масажист, лікарі — всі були з Криму. Це не була вигадана команда.

У серпні 2016-го відбулася установча Конференція зі створення Федерації футболу Криму і під час цієї конференції було прийняте остаточне рішення про відновлення ФК “Таврія” (Сімферополь), яка базуватиметься в Бериславі на Херсонщині та розпочне свій новий шлях зі стадії аматорських команд. В перший рік ми грали серед аматорів та проходили атестацію на Другу лігу ПФЛ. Спочатку були всередині таблиці, але за останній рік ми знайшли спосіб, щоб команда заграла з новою силою. Стояло завдання у 2022 році вийти в Першу лігу. І тут прийшла війна…

– До моменту повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Асоціація футболу АР Крим та м. Севастополя базувалася в м. Херсон, як ви вдруге пережили окупацію. Чи допомагав хтось футболістам, тренерам, працівникам що залишились в окупації?

– Ну, це не зовсім так, тому що у нас більше половини асоціації — це кримчани, які знаходяться в Києві.  Зрозуміло, що територію, на якій знаходилася Таврія, захопили. Так я провів виконком у 2021 році у м. Херсон, і конгреси і турніри, такі як “Крим — це Україна” проводили на Херсонщині. Але під час окупації ми працювали в Києві, тому нам не довелося бути присутніми під час захоплення Херсона. І зараз асоціація продовжує працювати.

– А де зараз базується асоціація?

Ну, я ще очолюю Всеукраїнську асоціацію захисників Ветеранів війни. У Києві знаходиться мій офіс, і там же ми проводимо всі засідання нашої Асоціації футболу, бо вона невелика сама по собі і нам достатньо комфортно там працювати.

– Чи плануєте Ви втретє відродити Таврію?

– Ну звісно, хотілося б, щоб володар Кубка України та перший Чемпіон України повернулися разом із Кримом і Херсонською областю на спортивну арену. Є така мрія, і я думаю, що вона збудеться.

– У місті Wrocław вже двічі відбувся благодійний турнір “Херсонщина і Крим — це Україна”, який організовувався вашою асоціацією, спільно з Херсонською обласною асоціацією футболу та УАФ. Що ви можете сказати про цей турнір?

– Це дуже добре, що кримський футбол не вмирає, хоч і доводиться проводити його не на території Криму. Раніше він проходив на Херсонщині, а тепер, як бачите, у Польщі. Отже, кримський футбол продовжує існувати. Зараз ми робимо багато різних речей: надаємо допомогу бійцям на фронті, спільно проводимо турніри з військовими. Ми даруємо м’ячі, атрибутику, і вони охороняють їх як талісмани. Також допомагаємо дітям зі сходу України. Ми робимо все, що можемо. До речі, під час останнього турніру у Вроцлаві було зібрано понад 200 тис. гривень, які були використані на допомогу ЗСУ.

– Чи планується третій подібний турнір? Якщо так, то коли?

– Так, звичайно планується. Третій благодійний турнір “Херсонщина і Крим — це Україна” вже заплановано на 13 жовтня у Вроцлаві.

– Чому цей турнір проводиться саме в Польщі?

– А де його можна просто проводити? Ми також з Олексієм Кручером – виконавчим директором Херсонської обласної асоціації, товаришуємо вже дуже давно. Багато кримчан та херсонців зараз у Польщі, в Європі, і тому саме у Вроцлаві ми це робимо! Ви чудово знаєте і про енергетичні обстріли, і про те, скільки людей і дітей загинуло внаслідок обстрілів. Тому для нас є ризики. Це наші реалії. Тому поляки підтримали нас, і ми проводимо там цей захід. Я не бачу в цьому нічого поганого. Час покаже.

– В той час, як асоціація базувалася у м. Херсон проводились традиційні футбольні турніри, такі як Всеукраїнський турнір «Крим — це Україна», Відкритий Кубок АР Крим та м. Севастополя. Чи планується відродження цих турнірів? Або, можливо, будуть якісь нові турніри?

– Все залежить від того, як у нас будуть відбуватися військово-політичні ігри. Ви розумієте, що турніри хочеться проводити хоча б у Херсонській області. А які там турніри, якщо Херсон кожен день обстрілюють? Чи на Донбасі, чи в Запоріжжі, чи на Луганщині? Нема безпечного місця. Я думаю, коли війна закінчиться, можна буде проводити будь-які турніри, а зараз ризикувати людьми ми не можемо.

– Чим зараз займається Ваша асоціація футболу?

– Ну як я  вам вже казав, ми проводимо турніри сумісно з військовими. Ми здійснюємо гуманітарну допомогу за рахунок коштів, які у нас є.  Ця допомога охоплює оздоровлення дітей, футболістів, дітей тих, хто перебуває на передовій, а також дітей загиблих бійців. Зараз ми відправляємо перші 40 чоловік на західну Україну. Ми також спільно організовуємо заходи зі збірними командами та підтримуємо взаємодію з футбольними клубами, які мають зв’язки з захисниками України та іншими. Наша мета – надати позитивні емоції та підтримку пораненим воїнам або з ампутаціями, їх реабілітація. Футбол є тим видом діяльності, який дарує позитивний настрій.

Ми також постачаємо футбольну форму та термобілизну для медичної роти 28-ї бригади вже протягом півтора року. Ми допомагаємо на Херсонщині, у Сумській та Харківській областях – як можемо, так і допомагаємо.

 – Є якісь плани на майбутнє, після завершення бойових дій?

– Ну звичайно, по завершенню бойових дій повернемося до питання відновлення футболу. Ми ж не знаємо, в якому стані повернеться база Таврії, в якому стані повернуться населені пункти, але ми плануємо, щоб асоціація футболу й надалі розташовувалась на Херсонщині, і щоб Таврія все ж таки вийшла в Першу, а може в перспективі і Прем’єр-лігу. Такі плани у нас є. Побачимо що буде і які будуть можливості.

– Наступне питання про ЧЄ-2024. Які ваші враження від першого матчу збірної України?

– Ну, які можуть бути враження, якщо команда програла 3-0? Усі були розчаровані, всі були в шоці. Навіть букмекери давали перевагу збірній України, хоча я в азартні ігри не граю. Я вважаю, що тренерський штаб виконав свою роботу і перед другим матчем ретельно проаналізував кожен аспект гри. Наскільки мені відомо, хлопці в команді, а також тренерський штаб, були дуже розчаровані. Та начебто їм вдалося стабілізувати психологічний стан гравців і сьогодні будемо сподіватися на позитивний результат.

– А як ви думаєте, збірна України зберегла шанси на вихід з групи?

Звичайно зберегла. Потрібно перемагати в двох матчах або хоча б брати чотири очки. Тоді є шанс пройти далі.

– Ви плануєте відвідати усі матчі збірної на чемпіонат Європи.

– Ще двадцять шостого червня точно, а там побачимо.

– Хто на вашу думку є фаворитом ЧЄ 2024?

– Що можна сказати. Є група дуже сильних команд, такі як Німеччина, Португалія, Іспанія. Втрата Мбаппе у Франції в цьому турнірі без сумніву ускладнить їх завдання. Я вважаю, що Італія також ще не сказала свого останнього слова. Шість-сім команд, ще Нідерланди, також мають потенціал показати результати. Дуже конкурентна боротьба за кубок Євро-2024. Проте цей чемпіонат вже відомий своїми несподіванками. Хто б міг подумати, що хорвати програють перший матч? Хто міг передбачити поразку бельгійців від словаків? І хто міг уявити, що ми програємо з таким рахунком? Усі команди борються, і будь-яка з них може здивувати.