Спецкор FanDay.net Олександр Петров 90 хвилин інтерв’ював легенду вітчизняного футболу Анатолія Конькова. Один тільки перелік досягнень колишнього півзахисника Шахтаря та Динамо збере півсторінки – бронзовий призер Олімпійських ігор, віце-чемпіон Європи, володар Кубка володарів кубків та Суперкубка УЄФА, чотириразовий чемпіон СРСР, володар Кубка СРСР.

Лобановський сказав: Коньков – гравець рівня Беккенбауера. Базилевич назвав Анатолія найкращим опорним півзахисником XX століття.

А пізніше Анатолій Дмитрович очолював Таврію, Шахтар, Зеніт, СК Миколаїв, Ворсклу, Сталь (Алчевськ), азербайджанський Інтер та навіть національну збірну України. У найважливіший період української історії був президентом ФФУ. В даний час працює в УАФ.

…Ми зустрілися з Коньковим в одному з київських кафе, що на майдані Перемоги за кілька днів до початку війни Росії проти України. Проговорили рівно стільки, скільки триває футбольний матч – 90 хвилин. Хто б міг подумати, що завершимо бесіду вже у воєнний час, коли сирени тривоги, обстріли та авіаудари стали реальністю нашого життя.

В ексклюзивному інтерв’ю FanDay.net Анатолій Коньков розповів про свою тренерську кар’єру, роботу президента Федерації футболу України. Як треба було рятувати український чемпіонат. Про причини, через які не можна було проводити матч Україна – США. Поговорили ми і про збірну України — Петракова, Миколенка, Зінченка, Малиновського та Довбика.

Петраков зробив те, що мав зробити

‒ Анатолію Дмитровичу, ви можете дати оцінку тому, що зараз відбувається в українському футболі?

‒ Щодо збірної України, вважаю, дуже правильно вчинили, призначивши тренером Олександра Петракова. Як фахівець, він себе виявив. Як-не-як, виграв чемпіонат світу серед молодіжних команд. А це все-таки чимало.

Спочатку було багато скептиків. На нього чинили тиск, невиправдано критикували. За що? За те, що він прийняв команду, яка забуксувала. Петраков зробив те, що мав зробити. Вирішив те завдання, яке спочатку ставилося перед командою. А мірилом тренерської майстерності завжди є результат.

Подивимося що буде далі. Наразі створено всі умови, для того щоб збірна добре підготувалася до майбутніх стикових матчів за вихід на ЧС-2022. Президент УАФ Андрій Васильович Павелко правильно вчинив, запросивши до федерації футбольних людей.

Усі вони — Дем’яненко, Протасов, Блохін, Бєланов, Михайличенко — мають безпосереднє відношення до збірних команд. Так що є кому і підказати, і дати слушну пораду.

• Із приходом Олександра Петракова гра збірної якось змінилася?
• Ні. Та й з чого вона мала змінюватися? Там залишилися фактично ті самі футболісти. Команда тоді занудилася, пішов у неї якийсь збій. Потрібно було вчасно внести корективи. Олександр Васильович просто добре зробив свою роботу.
• Кажуть, що сітка плей-офф – вдала для збірної. Спочатку гра з Шотландією, у разі перемоги на нас чекає Уельс. Ви як гадаєте?
• Вважаю, на цьому етапі не треба обирати, хто тобі зручніший, а хто ні. Там зібралися добротні команди приблизно одного рівня. Тому потрібно належним чином ставитись до будь-якого суперника. Виходити на поле та показувати те, що ти вмієш. Доводити, що ти найкращий.

Зі збірної сам пішов

• Ось ви зараз кажете про те, що Олександру Петракову треба допомагати. Напевно, тому що знаєте, як бути в шкурі тренера національної команди. Розкажіть про 1995 рік, коли ви очолювали збірну України.

– Дуже складна тоді була ситуація. Олег Базилевич зі збірною розпочав відбірковий турнір до чемпіонату Європи. Команда провела кілька ігор, і його зняли (після матчу 7 вересня 1994 року Україна – Литва – 0:2. На матчі з Естонією та Словенією, тимчасово виконуючим обов’язки був призначений Йожеф Сабо, – прим. А.П.). Особисто це мені було незрозуміло. Людина тільки почала працювати, вивчати команду. А тут таке.

І все-таки я приступив до роботи. Попереду були ігри з основними конкурентами, італійцями та хорватами. Перші два матчі програли, 0:4 хорватам та 0:2 італійцям. Суперники були просто на голову сильніші за нас.

• А що трапилося у матчі зі Словенією? Адже ви після першого тайму вели в рахунку – 2:0. А зрештою програли…
• Якби нас не підвів Ігор Жабченко, напевно, ми б упоралися зі словенською командою. А так, грати вдесятьох у таку гру, як футбол, складно. Тим більше, на полі суперника.

– Пам’ятається, ви тоді сказали, що відмовилися від старомодної тактики, яку використовують клуби в іграх на виїзді. Що ви на це мали на увазі?

• Наші команди, граючи в гостях, зазвичай використовували п’ять, а то й шістьох захисників. Ми націлювали гравців на те, щоб вони сміливіше йшли в атаку. Але при цьому й про оборону не забували. Адже ми в Італії теж вели в рахунку. Потім, коли зазнав травми Горилий, довелося випустити на поле Євтушка. А він у простому епізоді припустився грубої помилки: не влучив по м’ячу після розіграшу кутового.

Загалом ті гравці, які приходили тоді в національну команду, були не готові психологічно до випробувань на міжнародному рівні.

• Ви начебто були налаштовані готувати команду до відбірного циклу ЧС-98. Чому вас забрали?

– Я сам пішов. Справа в тому, що деякі люди у федерації футболу стали втручатися у тренувальний процес. Диктувати, кого до збірної викликати, кого нема. З ким нам грати і коли. Це не правильно. Тим більше, коли команда тільки-но починає набирати силу. Вважаю, усім цим процесом має займатися лише тренерський штаб.

Я просив Сабо не чіпати Колотова

– Про тренерську роботу ви почали говорити ще коли підходила до завершення ваша кар’єра футболіста. Що вас спокушало в цьому досить непростому ремеслі?

– Я довго до цього себе готував. Багато навчався і у партнерів, з якими довелося грати, і у тренерів, під керівництвом яких довелося працювати. Багато чого вони дали мені. І для життя, і для роботи.

• Деякі гравці, які потім стали тренерами, розповідали, що у своїй роботі використовували конспекти Лобановського. Вони реально існували?
• Якщо хтось користувався такими конспектами, то він дурна людина. Будь-яка копія завжди гірша за оригінал. Якісь речі, безперечно, треба було брати. У того ж Базилевича та Лобановського. Але не все. Щось у тактиці, щось у фізичній підготовці. А в основному мають бути свої думки та ідеї.

– Тренерська робота забирає багато сил, нервів, енергії. Це правда, що Віктора Колотова, який працював з молодіжною збірною, футболісти сплавили у грі з Ісландією, після чого у нього стався інфаркт, який згодом став причиною смерті?

• Так, Вікторе Михайловичу, рано пішов із життя, у 50. Працював з молодіжкою він добре, спрямовано, системно. Мені не відомі факти здачі матчу з Ісландією.

Пам’ятаю лише те, що я просив Йожефа Сабо, який тренував національну збірну, вплинути на керівництво, стати на захист Віктора Михайловича. Говорив йому: «Будь ласка, не чіпайте Колотова». А коли я прийшов на Конгрес, послухав, про що вони говорять, устав і пішов.

Керівництву Шахтаря я сказав, що час таких ветеранів, як Грачов, минув.

– Перша команда, в якій ви працювали як тренер, Таврія. Ви проходили стажування у відомого в Спілці тренера Ігоря Волчка.

– Ігор Семенович був своєрідною людиною. Такий раціональний тренер. Працював із тим, що було у нього під рукою. В 1982 Таврія з Вищої ліги опустилася в Першу, рівень якої був досить високий. Там усі команди були міцні: Жальгіріс, Памір, московський Локомотив.

Завдання у нас стояло повернутися до Вищої ліги. Ось тільки керівництво не підкріплювало це завдання своїми справами. Волчек привіз до Криму гравців, які не відповідали рівню команди. От і бовталася Таврія між Першою та Другою союзною лігами. То опуститься вниз, то підніметься вгору.

• Як виник у вас варіант із донецьким Шахтарем?

– До команди мене запросив Базилевич. З Олегом Петровичем завжди було приємно працювати. Він знав свою справу. Команда грала добре. Ми вийшли у фінал Кубка СРСР. У чемпіонаті посіли шосте місце. Могли стати четвертими, але нам забракло пари очок.

Я тоді з Першої ліги привіз до Шахтаря непоганих хлопців. Братів Онопко, Ігоря Леонова, Олексія Кобозєва. Переді мною у Шахтарі стояло завдання – згуртувати колектив, зробити його єдиним.

• У наступному сезоні Шахтар знову був шостим, потім восьмим. Що сталося з командою у 1989 році, коли вона мало не вилетіла до Першої ліги?
• Розумієте, час ветеранів у Шахтарі вже скінчився. Команді була потрібна свіжа кров. І я про це казав. Коли почав уводити до складу молодь, багатьом це не сподобалося.

Завдання ставилися, мабуть, інші. Команда почала програвати одну гру за іншою (з 19 квітня по 10 червня шість поразок поспіль, – прим. А.П.). Мені не вдалося зробити те, що я хотів. Довелося покинути «Шахтар».

• Зеніт 1990 року виглядав досить шкода. Команда розпрощалася із вищою лігою. Навіщо ви погодилися поїхати до Ленінграда?
• Теж була історія. Я поїхав до Москви. Там якась нарада була. До мене підійшли керівники Зеніту та запросили до команди. Я приїхав туди не один. Взяв хлопців із України – Горилого, Смолянінова, Жабченка… Команда непогана була, але довкола неї постійно були якісь інтриги. Причому не лише всередині футбольного колективу, а й довкола самої команди. Було багато негативу.

Пішов до керівництва Петрашевським. Він мені у роботі допомагав. Кажу так і так. Нас стали вмовляти, просили, щоб лишилися. Але ми з Олександром Сигізмундовичем порадилися і вирішили їхати. Інакше нас зробили б крайніми.

• Потім ви зникли з поля зору. Вирішили відпочити?
• До запрошення до Зеніту я працював у відділі футболу при федерації. Займався масовим футболом. Колективи фізкультури були представлені 96 командами.

Перед тим, як їхати до Ленінграда, я зустрівся з Михайлом Макаровичем Бакою, членом колегії Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту. Він пообіцяв, що якщо в мене не вийде із Зенітом, я можу повернутися до колишньої роботи. Загалом, я так і вчинив.

Робота в Полтаві та Баку була найбільш успішною.

• Але до тренерської роботи вас все ж таки тягнуло. Чим привабив СК Миколаїв?
• У Миколаєві працювали два брати – Журавки. Я їх добре знав. Пам’ятаю, відпочивав на морі, і вони вмовили мене піти до керівництва клубу. У результаті я погодився очолити цей колектив. А там навіть автобуса команда не має, щоб виїхати на виїзд. Серйозні проблеми із фінансуванням.

Заборгованість перед гравцями. Команда була у складному становищі. Тому все перше коло бовталися наприкінці турнірної таблиці (у 1998 клуб не зміг повністю сплатити за свою участь у другому колі чемпіонату, – прим. А.П.). Загалом, осад поганий залишився.

• Ворскла на тлі Миколаєва – це був інший рівень?
• Звісно. Президентом Ворскли та її спонсором був тоді Володимир Іванович Артемов. Він приїхав до Києва, поговорити зі мною. Я відчув, що у Полтаві бажають створити добротну команду.

Бачив зацікавленість у моїх послугах, тож уже через тиждень очолив команду. Ворскла була на межі вильоту, але за підсумками чемпіонату опинилася в десятці.

Наступного сезону перед нами поставили завдання пробитися до єврокубків. Зі свого боку пообіцяли збудувати базу, плюс три футбольні поля. На той час я визначився, які позиції слід зміцнити.

Мені дозволили взяти гравців, яких я хотів. У Динамо купили Мазяра, Черняка, братів Маковських, Баланчука. Потім я ще поїхав до Донецька. Там також узяв кілька людей. Загалом команду зібрали непогану. Завдання, яке нам озвучило керівництво, вирішили. Здобули право представляти Україну в розіграші Кубка УЄФА.

• Що сталося з Ворсклою на старті 10-го чемпіонату? Чому в сезоні 2000/2001 команда розпочала турнір із семи поразок поспіль?
• Справа в тому, що підприємство Полтавагазпром, яке було нашим основним спонсором, перепідпорядкували Києву. Зарплату гравцям та тренерам перестали платити. Усі годували нас обіцянками. Начебто створили там якийсь фонд, але заборгованість продовжувала зростати. Потім зняли Артемова і призначили людину, яка не могла нічого вирішити.

Футболісти почали страйкувати, перестали ходити на тренування. Я зателефонував капітанові команди Костюку (нинішній головний тренер Динамо U-19 – прим. А.П.). Кажу йому: «Ігорю, у вас контракти. Нічого не вигадуйте, інакше вам все може закінчитися дуже погано».

Мені у цьому плані було простіше. Дивлячись на те, як розвиваються події у Полтаві, я відмовився підписувати контракт. Тож міг виїхати і все.

• Давайте поговоримо про вашу наступну роботу в Азербайджані. Що собою являв бакинський Інтер?
• Фактично Інтер був студентською командою. Інфраструктура у клубу була відсутня. Ані футбольного поля, ані стадіону. Довелося з України запрошувати братів Маковських Черняка. Фахівців, котрі могли азербайджанський футбол розвивати. Загалом брати всіх тих людей, у яких я вірив.

Ми добре там працювали. Команда протягом двох років посідала провідні позиції у чемпіонаті. Інтер вийшов у фінал Кубка Азербайджану (програв у вирішальному матчі Баки – 1:2, – прим. А.П.). У результаті за виконану роботу отримали добрі відгуки.

• Який етап своєї тренерської роботи ви вважаєте успішнішим?
• Якщо говорити про клуби – це робота у Полтаві та Баку. Там вдалося створити добрі команди. Та й можливості клубів для цього були. Ми і хороші місця займали.

У ФФУ команда у нас була неоднорідна

– Був період, коли ви виконували функції спортивного директора донецького Металурга, алчевської Сталі. Який у вас залишився спогад про цей період?

• Коли тобі ставлять завдання у клубі, ти, як спортивний директор, маєш визначити, чи є можливості для її виконання. Дуже часто не все залежить від тебе. Що з тобою вони потім роблять, то це вже інше питання. Але все ж таки в будь-яких ситуаціях треба працювати з бажанням, оптимізмом і не опускати руки.

• Ми підійшли з вами, мабуть, до одного з найпростіших етапів вашої роботи. 2012 року вас обрали на посаду президента Федерації футболу України? Що це були за два з лишком роки для вас? Чи багато накопичилося негативу?
• Я ні про що не шкодую. Це був дуже тяжкий період як для країни, так і для українського футболу. Та й команда у нас у ФФУ тоді підібралася неоднорідна.
• Пам’ятається, через події на Майдані могли взагалі зупинити чемпіонат.
• Могли. Настрою такі були. До Будинку футболу приходили якісь люди – чоловік 30-40, представлялися вболівальниками. Влаштували мітинг навпроти головного входу.

Не знаю, які цілі мали ті люди, які все це оплачували. Я виходив до них, розмовляв, запрошував відвідати Конгрес Федерації футболу України. Адже там все вирішувалося. Хай би покричали, висловили свою позицію щодо тих питань, які їх хвилюють. Чи не пішли.

Толстих та Колосків грали в політику

• Можете розповісти, як вирішувалося питання щодо кримських клубів? Адже вже йшло приєднання Криму до РФ, а представники автономії дограли чемпіонат України.
• Ми все робили для того, щоб утримати Таврію, Севастополь та Титан (Армянськ). Була розмова із президентом Федерації футболу Криму. Він нам сказав, що вони виходять зі складу України і заявлятимуть свої клуби до чемпіонату Росії. Як ми мали на це реагувати? Що могли зробити? Зверталися з листами до УЄФА та ФІФА.
• І якою ви отримали відповідь? Що вам радили?
• З одного боку, запевняли нас, що не дозволять кримським клубам грати у чемпіонаті Росії. З іншого, казали, що ви начебто свої. Спробуйте розібратись між собою самі.
• Із президентом РФС Миколою Толстими спілкувалися?
• І з Миколою Толстими, і з В’ячеславом Колосковим говорив. Але вони нічого не знали. Грали у політику. Їм спускали команди згори. І вони брали під козирок. Все закінчилося тим, що Виконком Російського футбольного союзу включив в одну із зон другої ліги три наші команди.

Вони провели кілька ігор, тим самим порушивши Статут ФІФА. Краще б цього не робили. Розпустили б одразу команди і все. А так мучили і себе, і людей.

• Як вдалося дограти весняні матчі чемпіонату України 2013/14 у Криму?
• Дограли лише за рахунок особистих контактів.

– Як вдалося врятувати клуби зі східної частини України? Насамперед, донецький Шахтар та луганську Зорю?

• Із Шахтарем взагалі не було жодних проблем. Люди там швидко зрозуміли, що відбувається на сході країни і чим це може закінчитися для команди.

Із Зорею було складніше. Вони занапастилися. Але ми впоралися. Врятували цю команду для українського футболу. Щодо клубів Першої та Другої ліги, то деякі з них ми втратили. Шахтар (Свердловськ) одразу відпав. Алчевська Сталь, якийсь час ще грала у нас, але потім потихеньку пішла. Нині там гола земля.

Дзвінка Януковича з вимогою не проводити матч Україна – США не було

• Чи можете розповісти про ситуацію навколо матчу Україна – США?

– Дивіться там, яка історія була. Спочатку цей матч планували провести у Харкові. Враховуючи ситуацію, що склалася, американці відмовилися грати в Україні. Боялися за життя своїх гравців. В результаті матч перенесли на Кіпр (УФІ витратив на організацію матчу на Кіпрі 130 тисяч євро, – прим. О.П.).

Ось ми сьогодні маємо летіти на гру. А нам кажуть, що завтра розпочнеться війна. Як я можу повезти команду? А якщо завтра бойові дії? Як повернути молодих хлопців своїм матерям?

Я разом із головним тренером збірної Михайлом Фоменком і капітаном команди Русланом Ротанем пішов на один із телевізійних каналів. Оголосив про свою позицію щодо майбутнього матчу. Там був Порошенко, інші політики. Підтримували нас. Казали: Так, так. На Кіпр летіти не можна». А потім різко змінили свою думку.

• Кажуть, у вас була безсонна ніч. З ким ви проводили консультації?
• Так, була безсонна ніч. Мені звідти дзвонив Володимир Григорович Лашкул. Він тоді займався питаннями національної збірної. Так у нас у ФФУ було прописано. Розмова йшла безпосередньо з ним. Він мені казав: “Як, ви не летить на Кіпр?”

Я йому у відповідь: «А як ви домовлялися там грати, не поінформувавши нас? А якщо завтра почнуться бойові дії, куди я діну пацанів? А він мені: «Та ну…» Ось такою була у нас розмова з ним тієї ночі (матч Україна – США відбувся і завершився перемогою збірної України – 2:0, – прим. О.П.).

• Можете підтвердити чи спростувати інформацію, що напередодні гри Україна – США, вам особисто дзвонив Віктор Янукович і давав вказівки цей матч не проводити?
• Ні. Такого дзвінка не було. На той момент Віктора Федоровича вже в Україні не було.

– Вам часто доводилося з питань футболу звертатися до Януковича? Він загалом любив футбол?

– Віктор Федорович нормально ставився до футболу. Щоправда, підтримував його не такою мірою, якою мені хотілося б. Пам’ятаю, він обіцяв допомогти у будівництві полів у кожному регіоні країни.

Я йому казав: «Грошей не треба, вони у федерації є. Ви тільки домовитеся з головами адміністрацій, щоб виділили нам землю для будівництва стадіонів на 5 тисяч місць для дітей. А ми все збудуємо». Він пообіцяв мені це питання вирішити. Але на цьому все закінчилося.

• Анатолію Дмитровичу, ви свого часу пограли і в Шахтарі, і в Динамо. Зараз, коли грають між собою ці команди, ваші симпатії, на чиєму боці?
• Намагаюся бути об’єктивним, Тому свої симпатії завжди віддаю тій із команд, яка на даний момент грає краще.

Рівень чемпіонату України залишає бажати кращого

• Якщо брати осінню частину сезону гра Шахтаря та Динамо, яке на вас справило враження?
• Шахтар, на мій погляд, в осінній частині грав не в той футбол, який подобається вболівальникам, і мені навіть. Зняли одного тренера, призначили іншого. А нічого не змінилося. Навпаки, стало трохи гірше.

Якби не війна, Шахтар незабаром набрав би своєї сили. Свідченням цього є те, як у клубі цілеспрямовано працюють у питаннях селекції.

Тепер про “Динамо”. Звичайно, за Луческа команда стала більш організованою та боєздатною. Але також є питання. Ось динамівські юнаки справді порадували. Дивився кілька ігор за їхньою участю. Мені вони сподобалися.

– А що скажете про рівень нашого чемпіонату?

• Можу сказати одне: рівень чемпіонату України бажає кращого. Дай Боже, щоб усе змінилося. Влітку Прем’єр-лігу мають поповнити Металіст та Кривбас. Є надія на те, що чемпіонат від цього лише виграє. Стане видовищніше. Аби тільки світ дозволив грати, щоб не було війни…
• Що ви думаєте про наших молодих гравців? Зараз дуже багато говорять про Довбика. Ваша думка щодо нього?
• З Довбика може вийти дуже добрий футболіст. Він фактурний, орієнтований на ворота. Добре управляє на швидкості м’ячем.
• Як футболіст, ви грали у опорній зоні. Чи згодні з тим, що у нинішньої збірної України альтернативи Степаненко та Сидорчуку на цій позиції немає?
• Не хочу кривдити тих хлопців, про яких ви говорили. Нехай вони й надалі грають. Але я б на місці опорного хава спробував Зінченка. Вважаю, він більше підходить. Зінченко добрий і у відборі, і у розвитку атаки. Те саме можу сказати і про Малиновського.
• Що скажете про Пихаленко? Про нього теж зараз багато говорять.
• Не знаю. Це молодий футболіст. І за ним треба ще спостерігати. Безперечно, підключати таких хлопців до збірної треба. Без них далі просування не буде.

Хочу повернутися до тренерської роботи

– Відомо, що ви зараз працюєте в УАФ радником Андрія Павелка. Якими питаннями займаєтесь?

• Здебільшого дитячо-юнацьким футболом. Допомагаю у питаннях, пов’язаних із проведенням змагань ДЮФЛУ. Дитячо-юнацький футбол у нас зараз досить хороший рівень.

Свідченням цього є результати у міжнародних змаганнях, які проходили восени минулого року в Угорщині. Наші юні футболісти вдало виступили і багато для себе з цієї поїздки почерпнули.

• Ви зараз переглядаєте якісь матчі зі своєю участю?
• У ютубі нещодавно гру з Баварією за Суперкубок дивився. Цю команду ми обігравали тоді неодноразово.
• Ви дивилися ту гру, в якій Буряку бутси Пума замальовували чорною фарбою?
• На мою думку, Рудакову. Щодо бутс, нас тоді екіпірував Адідас. З цією фірмою Динамо мав договір. А Рудаков мав індивідуальний контракт з Пумою. Німці це помітили, довелося щось робити. Нам тоді у Мюнхені доларів по п’ятсот заплатили. Що ми тоді могли привезти з-за кордону? Здебільшого техніку.
• Чи слідкуєте ви за чемпіонатами інших країн? Які з них викликають найбільший інтерес?
• Зараз є можливість дивитися майже всі найсильніші європейські чемпіонати, і мені найбільше подобаються іспанська та німецька. В Іспанії грають у найбільш технічний та комбінаційний футбол. У Німеччині, атлетичний та швидкісний.
• Чи немає у вас бажання повернутися до тренерської роботи?
• Бажання та сили в мене є. Тому не бачу для цього жодних перешкод. Є ж у нас яскравий приклад: Мірча Луческу. Скільки йому зараз – 76, а він нормально виглядає, працює, дає результат.

Я із задоволенням би повернувся до тренерської роботи. Але в якийсь клуб із амбіціями. Щоб команда щось представляла, завдання ставила перед собою. Якщо є завдання, тоді колектив заряджений на гру, на результат. Та й ти береш участь у цих процесах. Вийде чи ні, життя покаже.

Усі, хто молодший, у тероборону пішли. Ну а я робив те, що міг у ситуації, що склалася робити

• У перші дні війни Росії проти України багатьом сім’ям із маленькими дітьми довелося виїхати з країни. Вашій дочці менше двох років. Вона зараз у безпеці?
• Так. Я відправив її із дружиною на Балі. А сам увесь цей час провів у Києві. Допомагав усім тим людям, які зверталися по допомогу. Усі, хто молодший, у тероборону пішли. Ну а я робив те, що міг у ситуації, що склалася.
• У вас, напевно, є знайомі відомі в Росії люди. За час війни вдалося з кимось із них поговорити?

– Тиждень тому дзвонив Микита Павлович Симонян. Повідомив мені, що померла дружина Валентина Козьмича Іванова (відомий радянський футболіст та тренер, Олімпійський чемпіон 1956 року та чемпіон Європи 1960 року, – прим. А.П.). Про те, що відбувається у нашій країні, ми не говорили. Я зрозумів, що він далекий від цього. Тож навіть не намагався цю тему порушувати.

• Чим ви зараз займаєтеся?
• Спілкуюсь з людьми. Вчора, наприклад (20 травня – прим. А.П.), їздив на Дарницю. Дивився, як збірна ветеранів України грала у футбол із командою ЗСУ. Там ще були Андрій Біба, Олексій Михайличенко, Анатолій Дем’яненко.
• Як думаєте, що буде із нашим чемпіонатом. Чи вдасться провести його цього року?
• Поки що нічого не ясно. Є багато варіантів, зокрема, провести його за кордоном. Але я коментувати все це не готовий, тому що щодня надходить нова і нова інформація.

Олександр ПЕТРОВ, fanday.net